Не клич Його на ім'я - Максим Голубєв

— Ах, панно, — почав він, трохи нахиливши голову, ніби розмірковуючи над відповіддю. — Часом деякі речі передаються з вуст у вуста, а інші... ну, їх можна почути в шепоті стін, у тіні минулого, у темряві ночі. Хто знає? Можливо, я просто хороший слухач...

Він зробив паузу, і його сині очі дивилися прямо на Марину. Вона відчула, як напруга розтікається її тілом, ніби невидимі руки обійняли її за плечі. Її пальці мимоволі стиснули ремінець сумки, яку вона тримала. І тоді на мить, лише на одну крихітну мить, щось змінилося в погляді гіда.

Раптово у його темно-синіх очах з'явилися два яскравих червоних вогники, ніби віддзеркалюючи невідоме полум'я десь у глибині його душі. Марина відчула, як її шкіру пронизав холод, немов подих морозного вітру раптово впустили в кімнату. Серце прискорило свій ритм, і вона рефлекторно стиснула зуби, аби не видати себе, але хвиля тривоги накрила її цілком. Їй здалося, що на якусь мить вона знову відчула запах сірки.

"Що це було? Чи я це справді бачила?" — думки заплутались, і в її голові на мить утворився повний безлад. Може, це гра світла? Але ці два вогники... Вона не могла їх забути. Щось було не так.

Марина здригнулася, і швидко відвела погляд, намагаючись не привертати уваги. Вона намагалася взяти себе в руки, змушуючи мозок знайти логічне пояснення того, що вона тільки що побачила. 

Гід повернувся до решти групи, ніби нічого й не сталося, і продовжив: — Іноді минуле залишається тут, у стінах, у тиші, у тому, як старі будівлі дихають своїми таємницями. І ті, хто уважно слухає, можуть почути набагато більше, ніж просто історії...

Марина, хоч і слухала його слова, вже не могла зосередитися на сенсі того, що казав гід. Її думки кружляли навколо тих червоних вогнів. Вона майже не помічала, як знову стискає ремінець сумки, наче той був єдиною точкою опори в цьому дивному і лякаючому світі тіней і шепотів. Чи це був просто моментальний збіг обставин? Чи щось глибше?

З кожним словом гіда кімната поступово занурювалася в тишу, ніби сама будівля схилялася до спокою після тривожних подій. Дим від свічок, що повільно згасали, піднімався у повітря, залишивши за собою ледь помітний серпанок, який танув у приглушеному світлі. Повітря стало теплішим, і таємничі історії, що ще кілька хвилин тому здавалися так близько, наче розчинилися у тумані часу, відходячи в тінь минулого. Але попри це, відчуття було інше.

Кімната ніби дихала, але тиша була занадто глибокою, а тіні — надто живими. Усе навколо видавалося спокійним, проте кожен, хто був там, відчував: Будинок з Горгулями не забув, що вони тут. Він жив, приховуючи в собі незриму силу, готову знову прокинутися. Невидимий ритм пульсував у стінах, і екскурсанти, виходячи, знали — історія лише відступила на задній план, але ніколи не завершиться повністю.

Тиша більше не видавалася їм такою заспокійливою.

Кінець