Хто там, у печерах? - Микола Томащук

Теплого літнього липневого дня Антон сидів під грушею та читав книгу Пола Андерсона «Патруль часу». В такі моменти його важко було відірвати від читання, бо юнак був одним із тих людей, хто повністю розчиняються в сюжеті, наче стаючи його частиною. Окуляри час від часу зсувалися на кінець довгого тонкого носа, тому їх доводилося підправляти. Русявий чуб прикривав чоло, яке кожні кілька хвилин рясно вкривалося потом – спека давалася взнаки.

І зараз також Антон не зразу почув, що хтось його гукає:

 - Агов, чувак!

То кричали найкращі друзі юнака, чотирнадцятирічні Сашко і Мишко.

 - Що? – повернувши голову у напрямку звуку, запитав хлопець.

 - Кажу, що глухих повезли, а тебе тут забули! – сказав Сашко і засміявся. – Поки ти сидиш, у селі таке відбувається!

 - Еге ж. У полі трактор провалився під землю, - додав Мишко.

 - Та ну!.. Як?.. Де?.. – промимрив Антон.

 - Пам’ятаєш, бур’яни за селом, біля Червоної хати? Агрофірма вирішила їх розорати – і ось результат.

 - То чого ж ми чекаємо? Побігли, дізнаємося новини.

Вже через двадцять хвилин друзі були  на місці. Близько їх ніхто не підпустив, але вони встигли розгледіти, як великий Т-150 витягував з великої ями меншого трактора, а переляканий тракторист дядько Микола розповідав оточуючим, як усе сталося.

 - Це вхід до печери, - казав агроном. – Якось дивно: у нашій місцевості печер ніколи не було.

 - Я подзвонив кому треба – в понеділок прибудуть спелеологи[1], - сказав управляючий фірми, потираючи лисину. – Охоронці будуть відганяти звідси дітей. А ви якого біса вуха розвісили? Ану, геть звідси!

Останні дві фрази стосувалися  групи дітей і підлітків, серед яких були Антон із друзями. Отримати на горіхи ніхто не бажав, тому всі швидко пішли додому.

По дорозі Сашко сказав:

 - Хлопці, ми повинні побувати у тій печері! Далеко ходити не будемо.

 - Інакше батькам дістануться лише наші холодні кістки, - доповнив Антон.

 - Не будь таким нудним! Уяви, якими популярними ми станемо у школі після канікул! Юні дослідники! Завтра й вирушимо, я скину на Вайбер список, кому що із собою брати.

 - І як же ми оминемо охоронця? Не хочу отримати у груди з кулака, - зауважив Мишко і почухав кирпатого носа.

 - Здається, о сьомій ранку охоронці змінюють один одного. Кілька хвилин часу в нас буде, - додав Антон.

 - Отже, домовились. Завтра о шостій п’ятдесят на околицях села! Бувайте!

… Зранку юнаки заховалися в посадці. До місця входу в печеру було близько ста метрів. Лежати на прохолодній землі було не дуже зручно, але того потребували обставини. Поруч лежали невеликі рюкзаки з речами. В кожному було по два ліхтарі, пляшка з водою, штани і светр, їжа, ніж та сірники. Довготелесий Сашко також узяв із собою довгу мотузку. Врешті-решт, о шостій п’ятдесят охоронець покинув свій пост, щоби його змінив колега, та пішов у напрямку протилежного краю поля.

 - Вперед! – скомандував Сашко. – У нас буквально кілька хвилин!

Друзі навприсядки подолали шлях до входу і по черзі ввійшли всередину.

[1] Спеціалісти, які досліджують печери та підземні тунелі.