Час бою (болю) - Соломія Даймонд

— Звідки ти це знаєш? — запитую, натягуючи на голову капелюх. Ще тільки червень, а вже така спека. Я справді люблю таку погоду, але боюся отримати сонячний удар. 

— Я зрозумів це з твоїх пінів та збереженого у пінтересті, кохана. А ще ти дуже любиш скидати мені reels, на яких зазвичай якісь узбережжя та пляжі. Не маю жодного сумніву, що такий відпочинок тобі більше припаде до душі. — Я посміхаюся на всі 32 від його слів, бо ця увага та турбота — це саме те, що я в Давидові люблю та ціную. Він змушує мене почувати себе особливою дівчиною.  

— Ти такий уважний. — Я торкаюся кінчиком свого носа до його вилиці. Вдихаю приємний аромат шоколаду й поправляю комірець його чорної сорочки. — Знай, що я це дуже ціную, Білінський. — Він посміхається й у нього на щоках зʼявляються милі ямочки, які я так сильно люблю цілувати. Вкриваю його лице дрібними поцілунками, притискаючи хлопця до себе. 

— У тебе приступ милоти? — запитує він, червоніючи. Він постійно соромиться, коли я цілую його у публічних місцях. 

Останнім часом мені стало так байдуже на звичайних перехожих, які побачать мене раз у житті й пройдуть далі. Хіба варто обмежувати себе через думку пересічного незнайомця?

— Так! — щиро заявляю я, кладучи голову йому на груди. Ми зараз посеред кладовища, що ввібрало в себе так багато неприємних спогадів. Може варто залишити тут бодай один хороший? — До речі, я планую організувати нам побачення цієї неділі, тому на цей день, будь ласка, нічого не плануй, добре? 

— Заінтригувала. І куди ж ми підемо? 

— Не скажу, бо це має бути сюрприз. 

Я хотіла перед зустріччю з Аль Капоне влаштувати якесь цікаве побачення. У мене було дивне передчуття й ніхто не давав мені гарантії, що я залишуся живою після цієї авантюри. Очевидно, що я не збиралася розповідати Давидові про свої плани, бо він би нізащо не відпустив мене саму. Через це мене не покидало відчуття провини. Якщо зі мною щось триматися, то він буде винити себе. Проте, сидіти на одному місці, нічого не робити й надіятися на те, що поліція все вирішить — це також не вихід. Я так не можу! 

— Гаразд, люба. Впевнений, що все буде чудово. — Він цілує мене в маківку, бере за руку й веде за собою в бік кладовища. Сідаємо на трамвай і їдемо прямісінько до нашого дому. 

Давид приймає душ, а після цього прощається зі мною та йде до Тараса. Через постійні проблеми вони ніяк не можуть зустрітися. Білінський і цього разу хотів залишитися зі мною через той клятий похорон, але я переконала його піти й зустрітися з другом. Він же не може 24/7 перебувати зі мною. 

Запах кладовища, що присутній на моєму одязі та тілі, змушує мене тремтіти. Я хаотично знімаю спідницю та сорочку й стаю під контрастний душ. Мені холодно, але я не звертаю уваги на неприємні відчуття. Коли запах гелю для душу заповнює все навколо я нарешті видихаю з полегшенням. Закидаю всі речі в пральну машинку й наливаю туди по більше гелю для прання. От би й спогади з голови ним можна було стерти, як плями від бруду. Певно тоді б наше життя було набагато простіше. Я загортаюся в атласний халат і мчу на пошуки свого смартфона. Роблю декілька великих вдихів і докладаю зусиль, щоб знайти цей бісів номер. Впевнена, що той покидьок чекає на мій дзвінок чи повідомлення. 

Аліна: Давид зізнався, що єдине, що тобі потрібно — це я. Знаєш, я довго думала й зрозуміла, що більше так не можу. Не хочу ризикувати життям Білінського. Я готова на все, лиш би ти дав йому спокій і його життю нічого не загрожувало. Ми можемо зустрітися й все обговорити?