Час бою (болю) - Соломія Даймонд

*Аліна

Наша памʼять, на жаль, не зберігала усіх моментів. У ній зʼявлялося все лиш найболючіше та найрадісніше. Мені ж хотілося, щоб все, що повʼязує мене та Давида, було збережене назавжди. 

Так у мене й виникла ідея влаштувати нам дуже креативне та цікаве побачення. Впродовж декількох днів я намагалася знайти фотографа, роботи якого мені імпонуватимуть на всі 100%. Коли я втомилася й у мене виникли сумніви, що я таки його знайду, то наткнулася в одній з соціальних мереж на профіль Ірини. Вона якраз таки спеціалізувалася на love-story фотосесіях. Її роботи зачаровували. Кожна з них була мистецтвом. Я дивилася на ці щасливі парочки й раділа, що нарешті знайшла те, що шукала. 

Мені ще й пощастило, що у фотографині не було планів на вихідні. Ми домовилися про те, що організуємо фотосесію-сюрприз у неділю о 16:00. Я була в хорошому передчутті. Давид навіть не здогадувався про те, що на нього чекає в майбутньому. Я могла лиш сподіватися, що йому справді сподобається моя ідея. 

Через те, що фотосесія була запланована на другу половину для, я вирішила, що зранку ще навідаюся до Клавдії Семенівни. Тож, щоб зробити жінці приємно я сходила спочатку на ринок і купила для неї найгарніший букет піонів, який тільки знайшла. Всю дорогу в маршрутці у мене виникала думка, що я везу з собою цілий квітник, а не один букетик. Гадаю, що саме через різкий запах цих рослин поруч зі мною й не хотів ніхто сидіти. 

Я виходжу з громадського транспорту й прямую до будинку, де зародилося наше з Давидом кохання. З цим місцем повʼязані як хороші спогади, так і погані. Однак, я не з тих людей, які будуть ділити все на чорне та біле, бо в цьому світі є ще безліч інших кольорів. 

Підіймаюся на потрібний мені поверх і стукаю в великі деревʼяні двері. До мене одразу лине приємний запах випічки. Мій живіт вмить нагадав мені про те, що я ще зранку не встигла нічого поїсти. 

— Вже біжу, — чую голос старенької. — Хто там? — Я посміхаюся сама до себе. Так, я не сказала нічого Клавдії Семенівні про свій прихід. Хотіла, щоб це був несподіваний візит. 

— Сюрприз, — відповідаю я, поправляючи папір, яким огорнутий букет. До мене підлітає бджола і я починаю відхилятися від неї. 

— Алінко! Яка ж я рада тебе бачити, — вигукує Клавдія Семенівна, витираючи руки рушником. Після цього вона закидає його собі на плече й загортає мене у свої міцні обійми. 

— І я теж дуже рада вас бачити. — До моєї ноги торкається щось тепле та пухнасте. Коли я опускаю погляд, то бачу знайому руду кішечку, яка облизує мені ногу. 

— Я назвала її Пустункою, — гордо промовляє старенька. — Тепер вона живе зі мною. — Я така рада. Впевнена, що цим двом разом живеться веселіше. — Ой! Що ж це я тебе на порозі тримаю. Заходь швиденько всередину. Ось капці. — Бабця дістає з нижньої полиці хатнє взуття і взуває його замість своїх босоніжок. — Такі файні квіти. Кавалєр подарував? 

Від щирої посмішки в неї на лиці зʼявилася ямочка, а в мене — румʼянець. Так завжди траплялося, коли хтось запитував у мене про особисте життя. Не готова я була поки відверто з кимось поговорити про Давида, та й, чесно кажучи, не дуже було з ким. Подруг я так і не завела за цей час. 

— Ні, це я вам принесла. — Віддаю Клавдії Петрівні букет, а вона так розгублено дивиться на мене.

— Мені? — Я схвально киваю й сідаю за стіл. Мої рецептори мене таки не підводили, бо на столі я помічаю пиріжки. 

— Мені вже 100 років ніхто квіти не дарував. Як же мені приємно, Алінко. Знала б ти… — Я помічаю, що в кутиках її очей зʼявляються сльози й мені вже самій хочеться плакати. Закордоном мені бракуватиме наших душевних розмов та чаювань. — Дякую тобі, моя рідненька. Тепер я зобовʼязана почастувати тебе чимось смачненьким. 

Поки Клавдія Семенівна дістає зі свого холодильника все, що там є, я гладжу Пустунку. Спочатку кажу господині, що не треба так турбуватися, а потім бачу, що в цьому немає сенсу, бо вона рішуче налаштована мене нагодувати. 

Час летить без упину, а я навіть не дивлюся на годинник. Під кінець нашої зустрічі вона вручає мені ще одну іграшку. Це маленький пухнастий кролик і я вже знаю кому його подарую. Впевнена, що Поліанна зрадіє такому презенту. 

Давид своїм дзвінком нагадує мені про те, що я поспішаю. Швидко приймаю виклик і обіцяю, що скоро буду. Гладжу Пустунку на прощання, обіймаю Клавдію Семенівну, якій даю слово часто телефонувати й забираю іграшку. Назад вже їду на таксі, щоб точно встигнути…

— Запізнишся на власне побачення, Алінко, — промовляє Давид з хитрою посмішкою на лиці, коли я поспіхом починаю натягувати на себе капронові колготи. Очевидно, що доля вирішує зіграти зі мною злий жарт і вони рвуться. 

—Трясця! — лаюся я, бо все йде геть не так, як я собі планувала. Що ж, у цьому винна лиш я, яка не простежила за часом. Тепер знатиму, що слід бути уважнішою. 

— Спокійно. Краще ми запізнимося, але з тобою все буде гаразд. 

Білінський робить декілька кроків мені на зустріч, скидає з себе піджак і стає переді мною навколішки. Я виструнчуюся й впираюся долонями в простирадла. Мене огортає спокій і я зацікавлено дивлюся на хлопця, який повільно стягує з мене порвані колготки. Він так майстерно й ніжно це робить. Я починаю збуджуватися від приємних відчуттів. Давид підводить погляд і з моїх вуст зривається важке зітхання, від якого груди здіймаються вгору. 

— Ми поспішаємо… — невпевнено кажу. Я неначе сама себе намагаюся переконати в тому, що нам потрібно йти, хоч і не хочу цього. 

Білінський бачить, що я вагаюся, тому бере все у свої руки. Він підтягує вгору мій короткий сарафан і проводить пальцями по внутрішній частині моїх стегон. Я відкидаю голову назад і волосся хвилями падає по моїх плечах. Кусаю нижню губу, щоб не застогнати вголос і заплющую очі. 

— Глянь мені у вічі, Аліно… Негайно. — Я роблю те, що він каже. Його голубі оченята безсоромно блукають моїм тілом. У них палає іскра, яка готова спалити це ліжко і мене вщент. — Яка ж ти прекрасна. Я хочу дивитися на тебе до кінця своїх днів. І хочу, щоб ти ніколи не забувала про те, що в моїх очах — ти найгарніша дівчина, яку я коли-небудь зустрічав. Глянь.