Час бою (болю) - Соломія Даймонд

— Вона не була моєю матірʼю. Ніколи не була, ясно? Тому мені байдуже, — з гірким клубком у горлі промовляю. Я виросла й стала безстрашною жінкою, але в мені все ще жила та маленька дівчинка, яка хотіла до мами й щиро вірила у воззʼєднання з нею. На цьому світі, а не на небесах. Трясця ж його матері!

— Гаразд, котику. Як скажеш. Тільки не злися. — Він торкається мого волосся. Мені так хочеться стати під душ і змити всі його брудні дотики. Спалити одяг, що на мені й стерти з памʼяті всі спогади, що повʼязані з Аль Капоне. — Давид вже помітив, що ти втекла? — Він зловтішається. Мабуть, тішиться, що я обрала його, а не Білінського. 

— Гадаю, що ні, бо я не брала жодних речей з собою і зараз я б мала бути на парах. Тільки документи забрала, але коли він це помітить, то буде вже пізно. — Я не залишила жодної записки чи підказки. Він не знайде мене швидко, навіть якщо дуже старатиметься. 

— Це дуже й дуже добре, Алінко. Ти така молодчинка у мене. — Він швидко чмокає мене в щоку. Я навіть не встигаю зреагувати. Хочу дати йому ляпаса, але в останній момент зупиняюся. Мабуть, він так вирішив мене перевірити. — Ходімо. — Він бере мене за руку й тягне до машини, що стоїть поруч зі старою будівлею. Тут немає нікого, хто б міг мені допомогти. 

— Куди ми поїдемо? — запитую я, відчуваючи наближення неминучого. 

— Далеко-далеко, де нас ніхто не знайде. Маєш якісь побажання? — Ага, завезти тебе на той світ. Жаль, що зірка не падає. Так би загадала бажання і може б на тому світі хтось мене почув і забрав його до себе.

— Можливо, Іспанія? Завжди мріяла там побувати. — Кажу перше, що спадає мені на думку. Трясця! Все йде геть не так, як я собі уявляла. 

— Як забажаєш. Я повезу тебе туди, куди ти захочеш. Лиш би ти була поруч зі мною. Навіки разом. 

Він відкриває для мене передні дверцята й допомагає сісти, галантно подаючи руку. Навіть пасок безпеки мені зашпилює. Певно боїться, що я втечу за той час, поки він вмоститься на водійському. Видаю нервовий смішок поки він біжить.

Навіть найгірше жахіття не таке страшне, як те, що зараз відбувається зі мною. За що ж мені таке покарання? 

З кожним кілометром напруга зростає. Я не знаю куди ми їдемо й мене це лякає. Таке враження, що я втрачаю часточку себе. Відчуваю себе зрадницею в очах Давида. Якою ж буде його реакція, коли він дізнається про мій вчинок? Від цього стресу й надмірних роздумів у мене виступають сльози. 

— Він абсолютно не вартий твоїх сліз, Аліно. — Він так легко й просто це говорить. Навіть від керма погляду не відводить. 

— Чому ти так вважаєш? — Я опускаю крісло трохи назад і переводжуся в лежаче положення. Від сильної швидкості у мене починає крутитися голова. Я загинаю за спиною пальці на удачу й прошу, щоб нас зупинили поліціянти. Тоді б я сказала їм про те, що він мене вкрав і вбив мою біологічну матір. Оце б щасливий кінець був. 

— Бо він стільки часу брехав тебе, а ти навіть не здогадувалася. — Він співчутливо зиркає на мене, надувши губи. 

— Що ти маєш на увазі? — Витираю сльози, вже навіть не звертаючи уваги на вказівники. 

— Те, що твій брат самогубця, а твій хлопець чудово про це знав і приховав це від тебе. Він заплатив поліцейським та медикам, щоб вони написали про те, що він помер в аварії, якої насправді навіть не було. Твій брат просто не зміг змиритися з тим боргом. Я погрожував, що постраждаєш ти, його дівчина та ще ненароджене дитя. Він не витримав цього тиску й стрибнув з закинутої багатоповерхівки. Перед цим написав Давидові й зізнався у всьому. Можеш не сумніватися у моїх словах, бо я маю докази. — Він відкриває бардачок, що поруч з моїми ногами й дістає звідти теку. Дає мені фотографії на яких понівечене тіло мого брата. Від цього жахливого та кривавого видовища я починаю задихатися. Він швидко опускає вікно й дає мені попити. — Спокійно. Це вже в минулому. 

— Ні, Давид не міг. Я не вірю, — кажу я, коли мовлення повертається до мене. Це просто не вкладається у моїй голові. Все моє життя зіткане з суцільної брехні. 

— Його кохання — це лиш омана, зіткана з неправди та вигадок. Це те, що тобі потрібно? Я ж любитиму тебе всім серцем та душею. Бачиш? Я кажу тобі лише правду. Якою гидкою та страшною вона б не була. І ти полюбиш мене таким. Захочеш мене. Я в цьому переконаний. 

Після цього зізнання я втратила все. Мабуть, навіть здоровий глузд, якщо вирішила різко вирвати у Демʼяна з рук кермо й спрямувати автомобіль на фуру, що неслася напроти нас.