Відьмина служба підтримки - Юлія Богута

Люди завжди казали, що очі були дзеркалом людської душі. З цієї секунди я офіційно могла заявити, що ненавиділа їх навіть більше, ніж Горгони, вимушені потім оживляти кожного бовдура, який захотів на них подивитись. А все тому, що після чортової алергії та міс Голден, я заснула на робочому місці, а прокинулася — дивлячись у безсовісні сірі очі того самого кухаря з «Тихого дому». Сказати, що я злякалася — нічого не сказати.

— Якого біса?! — підірвалася зі свого місця, намагаючись зрозуміти те, що відбувалося на моєму робочому місці. Очі, як і раніше, боліли від набряклості й з відстані двох метрів розглянути нахабу виявилося тим ще випробуванням. — Що ви забули у моєму кабінеті?

— Я прийшов просити вибачення, — почав він, ледь нахиливши голову вправо. — Ви маєте стомлений вигляд...

— Дякую за комплімент. Вашими стараннями, — посміхнулась я на мить, дістаючи зі столу невеличке дзеркало та розглядаючи опухле чудовисько в ньому. — Справді комплімент... Чому ти мене не розбудив, га?

— Я хотів, але...

— Я з диваном розмовляю, — обійшовши несподіваного гостя, я зупинилася біля злощасного предмета інтер'єру, бурхливо вичитуючи його, — Агов, ти! Ти хоч уявляєш, скільки тут цінного, крім твоєї шкіряної оббивки? А якби він обікрав мене?!

— Я??? — розгубився відвідувач чи то від звинувачень, чи то від мого діалогу з меблями.

— Я просто не хотів тебе будити, ти ж така замучена була, ніби в тобі всі пружини постріляли й болти повилізали, — виправдовувався розгублено диван. — Якби він хоч щось зробив, я б миттю накричав на нього. Ти ж знаєш, Ело...

— Будити треба одразу. Відразу, розумієш? А то він мене вб'є, і що ти робитимеш? А? — недовбивця, витріщився на мене, як на дурну, але змовчав. І правильно зробив. Ці ожилі предмети гірші за нерозумних дітей. Я не могла дозволити собі, щоб подібна ситуація ще колись повторилась. — Думати треба спинкою, а не ніжками. І не хмурся. За тебе й турбуюся, дурненький.

— Вибач… — засмутився предмет і замовк. Я ледь торкнулася спинки й, похитавши головою, повернулась до дерев'яного столу. 

— А ви чого дивитеся? — втомлено видихнула, спостерігаючи за темрявою у вікні. На годиннику стрілка добігла до восьми вечора і він почав дзвеніти на весь кабінет. — Перепросили? Ідіть, мені додому потрібно вже...

— Я хотів… — почав було чоловік, але слухати чужі виправдання мені зовсім не хотілося. Вони не могли зняти набряк з мого нещасного носу, тому я перебила його.

— За тиждень магія розсіється сама. Я нічого з цим не зроблю, так що йдіть і займіться чимось корисним, — у голові нестерпно гуло. Взявши з шафи свій піджак, я почала одягатися, а гість все стояв на місці, ніяк не реагуючи на спроби його випроводити. — Я дійсно нічого не можу зробити, подивіться самі — я теж мучаюся.

— Мені справді шкода, що так сталося. Чесно кажучи, я прийшов не з проханням виправити той бедлам. Я прийшов щиро перепрошувати за свою поведінку, — чоловік соромливо потер потилицю і сперся на робочий стіл, — мій учень випадково сплутав заготівлю на ваш торт із «Чорним лісом» і додав у неї дрібку кавового порошку. Шоколад і кориця перебили запах та я нічого не помітив. Він зізнався відразу після вашого відходу. Вибачте.

— Думаєте, мені до ваших вибачень? Єдине, про що я зараз думаю, так це про вічний сон і мою червону пику, з якою мені ще завтра працювати. Я не причаїла образи, але не чекайте від мене всесвітньої радості. Ідіть уже, добре? Мені ще йти додому і лекції читати зранку дивану.

— Може, я вас підвезу? — чоловік підвівся і пройшов ближче до виходу.

— Ні, дякую.

Кивнувши головою, кухар вийшов, а я нарешті змогла зачинити двері та піти зі свого робочого місця. Коли я спустилася на перший поверх, його слід вистиг. Від цього полегшало. Не хотілося мені залишатися в суспільстві людини, яка не може встежити за своїм персоналом. Та й слухати порожні вибачення не хотілося.

Я йшла затишними брукованими вуличками Делірії та позіхала на кожному кроці. Ліки проти алергії мали одну вкрай бридку побічну дію — від них страшенно хотілося спати. А якщо змішати з алкоголем, то можна було сп'яніти дуже швидко. Мої очі злипалися на ходу. Все пливло і втрачало чіткі контури. Десь збоку дзюрчала місцева визначна пам'ятка — дама, яка вивергала з долонь потік води. Вітер плутав моє волосся, перекриваючи рештки поля зору, і я мало не збила цей нещасний фонтан.

— Чорт! — вилаялася, потираючи забиту ногу. Раптовий чих оголосив пустельну площу і я вилаялася ще раз. — Та що за день такий! Ей! Хто ожив? А ну, зізнавайтеся! Ти, бруківка? Чи ти, вивіска? А ну!

Площа мовчала, поки я судомно намагалася знайти хоч найменші ознаки злочинця, який ожив. Десь над головою пролетів ворон, лякаючись мого крику. Все інше, як і раніше, мовчало. Навіть вивіски крамниць горіли рівномірним світлом, без мерехтіння, як то воно колись вже бувало. Простоявши так ще десять хвилин, моїй радості не було меж!

— О, так! Закінчилося! Закінчилося! О, свята Інсаніє, дякую! Дякую, що вберегла свою дочку від з'ясування стосунків з якимсь ліхтарем посеред вулиці!

На радощах я підтягла сумку повище і додала ходу. Як добігла до своєї затишної квартирки на горищі — навіть не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки, що впала відразу на диван, так і не стягнувши з себе шкіряних штанів та бордової блузки. А далі – темрява. Блаженна пітьма, що давала відпочинок і надію на те, що завтрашній день виявиться набагато кращим за сьогоднішній. Вона була такою затишною, тихою та прекрасною! Не дивно, що закінчилася надто швидко.

— Та прокидайтеся вже! — злився чийсь голос на задвірках свідомості. — Елайно! Елайно, матір вашу!

— Не поминайте цю святу жінку, бо вона має звичку з'являтися на поклик... — пробурчала я, відкриваючи ліве око. Кліпнувши ще раз, вилаялася, як шинкар — переді мною стояв інкуб із фінгалом на половину обличчя. — Якого дідька сьогодні всі мене будять і вриваються на мою територію без запрошення?!