Відьмина служба підтримки - Юлія Богута

Вулиці Делірії, як ніколи, сяяли світлом і гомоніли на всі голоси. Розпал осені пророкував мені чергову хвилю психічних загострень, меланхолії та депресії. Іноді це наштовхувало мене на думку, що люди були схожі на гарбузи. Ось вони росли все літо — такі круглі, з м'якими контурами, а потім Інсанія вирізала на їхніх обличчях кровожерливі лиця і змусила лякати ними перехожих. Дивлячись, як нелюди закуповувались до Хелловіну, я вже готувалася до п'яних дзвінків від колишніх клієнтів та друзів. Що-що, а пити вони любили, вміли та практикували.

Повернувши до першого зустрічного кафе, я позіхнула, проклинаючи втому, і увійшла. Навколо стояв сильний запах кави, кориці, ванілі та солодкої випічки. Сам інтер'єр мало чим відрізнявся від десятків інших закладів громадського харчування, хіба що барною стійкою у вигляді гарбуза. Мабуть, господар постарався напередодні свята. Уважно вивчивши меню, я прискіпливо перечитала інгредієнти на випічку та замовила в гарненького рудого офіціанта шматочок торта з трав'яним чаєм, а потім почала креслити візерунки на паперовій серветці.

На мене чекали ще два клієнти, а спати хотілося жахливо. І якби я не чхала родовою магією після кави, то замовила б її та пожила б щасливо декілька бадьорих годин. Не знаю, чим моїм предкам завинив цей напій, але алергія передавалася у нас майже в кожному поколінні. Випадково з'ївши в дитинстві цукерку з кофеїном, мені вистачило вражень на пів життя. Після кожного чиха, якийсь неживий предмет оживав і отримував частинку моєї душі. Тобто починав бурчати з подвоєною силою. Саме тому я вилаялася, як гном, що втратив усе своє багатство, коли поїдаючи свій обід мої очі стали сльозитися, а в носі зрадницьки залоскотало.

— Вибачте! — покликала я офіціанта, намагаючись з'ясувати, що це за підстава. Коли молодий хлопчина в красивій уніформі підійшов, я вже ледве стримувалася аби не гарчати на того, хто не мав жодного відношення до готування. — В цьому торті була кава? 

— Ні, не було. У рецепті не використовується цей інгредієнт. Щось не так пані відьмо? – не розумів він.

Я хотіла відповісти, але моя витримка дала тріщину і по всьому кафе рознеслася силова хвиля, під моє «Апчхи!». Відвідувачі витріщили очі, намагаючись зрозуміти, що це таке сталося. Але перш ніж я встигла хоч щось сказати, барна стійка ожила, і гарбуз філософськи промовив спокусливим жіночим голосом:

— О, красеню, ти навіть не уявляєш, наскільки наш світ переповнений безумством... Налий мені чайку, і я розповім тобі про всю марність відьомського буття... — стійка кокетливо підморгнула офіціантові, а я стукнулася головою об стіл. Ну за що мені це? О, божевільна Інсанія, ти вирішила мене своєю спадкоємицею зробити?

— Це! – не витримала я. — У мене алергія на каву, а ви, мабуть, її додали!

— Це виключено, пані! Ми пристойний заклад і суворо дотримуємося всіх правил! Що ви зробили з нашою стійкою? Поверніть все назад! — обурився він, бурхливо жестикулюючи.

— Красень, — почала стійка, — підвищення голосу — це перша ознака нервового зриву. Записати тебе на зустріч? У мене тут знайома психологиня є — ти її оціниш!

— Не можу! Це залишиться на найближчий тиждень тепер! Апчхи! — черговий потік магії оживив на підлозі килимок, який відразу ж почав обурюватися на відвідувача, котрий тікав:

— Я не дозволю витирати об мене ноги! Ти, нещасний аб'юзер, а ну прибрав свої копита з моїх грудей! Усім би лише потоптатися по моїй тонкій душевній організації! І хоч би один подумав про те, як себе я відчуваю в такий гнітючий момент!

Відвідувачі в шоці стали розбрідатися хто куди, доки килимок читав лекцію про шкоду насильницьких стосунків, а стійка просила налити офіціанта. На весь цей шум прибіг кухар, одягнений у новенький чорний фартух із написом: "Тихий дім. Кав'ярня для відпочинку". Дивлячись на пророчий напис, я зрозуміла, що у цього милого місця незабаром шифер поїде і влаштується в списку моїх постійних клієнтів. Шокований погляд людини неможливо було передати словами. На гарненькому аристократичному обличчі з'явився вираз крайнього здивування. Готова побитись об заклад, якби його довгі русі коси не були зібрані в хвіст, вони б стали дибки! 

— Кай, якого біса тут відбувається?! — закричав він, коли стійка послала йому повітряний поцілунок, шепочучи — "А ти нічого так, вип'ємо?".

— Це відьма розбушувалася! — нагло перевів стрілки рудий красень, впершись накачаними руками в боки. 

— Я?! — моє внутрішнє обурення досягло апогею. Під черговий чих у руках кухаря ожив ніж. Чоловік стрепенувся і впустив його на підлогу під слова "Дитинко, я знаю сто способів закінчити всі твої проблеми". — Це ви цькуєте своїх відвідувачів і брешете в меню! У мене алергія на каву, а це наслідки вашої недбалості!

— Але ж там не було кави! — сперечався господар, бачачи, який бардак залишився у кафе. Останні відвідувачі тікали, перестрибуючи через базікаючий коврик, а нові розверталися ще тільки відчинивши двері. — А ну поверніть негайно все назад! Що ви собі дозволяєте?

— О, містере «Я не знаю, що готую», якщо ви так впевнені — насолоджуйтесь. Апчхи!

Кинувши на стіл кілька монет, я взяла сумку і вилетіла з цього дурдому. Десь позаду заголосили на всю вулицю:

— Ось так завжди! Кожен намагається відкрити до тебе в душу двері, а потім йде, злякавшись внутрішнього світу! — обернувшись, я помітила, що господаря заблокували вхідні двері й не давали вийти. Так йому і треба.

Всю дорогу на роботу, я чхала, як автоматичний освіжувач повітря. То там, то тут оживала святкова мішура, на яку я одразу накладала заклинання німоти. Випадкові перехожі не були винні в недоброчесності забігайлівки. Чому вони мали страждати через неї? А так тиждень помовчать і самі згаснуть. По правді, якби господарі кафе не накричали на мене, я б теж наклала німоту і на тому б спокійно розійшлись, але грубіянам мені зовсім не хотілося допомагати. Деяких людей не можна було перевчити чи переконати в їх дурості, а витрачати на них свої нерви було останнім ділом.