Відьмина служба підтримки - Юлія Богута

— У нього хоч справжні вуса, не те що твої, — хмикнула бабуся.

— А що ти маєш проти того, що я не колюся?! — не розумів він, повертаючи лице в бік, аби побачити реакцію своєї жертви. 

— Та краще б ти коловся, ніж проколювався на завданнях! Я ж на тебе витратила найкращі роки розвідки! І, що я отримала за це?! — ображалася баба Дана, пихтячи вдвічі більше, неначе закипаючий чайник. — Звільнення через недометаморфа, який на завданні цілувався з моєю копією і навіть не зміг нас розрізнити!

— Та вона мені як у коханні зізналася, я весь розум і втратив! Від тебе ж не дочекаєшся, бач, яка горда! Хоч би раз зізналася, що любиш, а не дивилася нишком на всяких хричів вусатих! Виловлю всіх в окрузі та побрию, щоб ти не любувалася ними!

— А давай! — брала на слабо жінка. — Виловиш і зізнаюся! Що, духу не вистачає? Чай не дівок цілувати, мізками думати треба!

— Баб Дань! Що з вами??? — скрикнула дівчина, підбігаючи до парочки. — На вас напав цей мужлан?

Катя кинулася до бабусі, підіймати, але зрозуміла, що діла не буде. Та стогнала і пихкала, скаржачись про безглузді витівки всяких хамелеонів.

Мить, і мене викинуло зі спогадів у реальність. Я дивилася на щасливу Дану Василівну і зрозуміла, що вона недаремно сьогодні причепурилася й одягнула сукню. Хоч та і була вкрай екстравагантна, але цілком могла виявитися святковою. А ще, на голові, замість звичної хустки, виднілась заколка. Зморщені губи вкривала прозора помада, яку я не помітила з самого початку, через поганий настрій. Невже вона і справді закохалася у свого нападника? 

— Як ви гадаєте, він справді зможе поголити всіх чоловіків в окрузі? – хитро уточнила.

— Вже.

— Як це “вже”…? — не розуміла я. Стрілки бабусиного годинника вказували на десяту ранку, а напад відбувся вчора під ніч. Коли він встиг?

— Отак “уже”! Уявляєш, Елайночко? Я ж чого до тебе прийшла? Похвалитися захотілося, — посмішка сповзла по зморшкуватому обличчю, видаючи легкий смуток. — У мене ж крім роботи нікого й немає. Так що не ображайся на стареньку, мені теж хочеться простого бабиного щастя.

— Я не ображаюсь, чого ви надумали? Ану, відставити сум! Ви сьогодні дуже красиво виглядаєте, ваш друг буде вражений у саме серце! – підбадьорила я Дану Василівну. — Зайдіть до мене на чай, як усе вгамується. Побалакаємо про нерішучих чоловіків, поп'ємо чогось міцного.

— Дякую, доню. Але я знаю, що в тебе немає нікого. З такою роботою навряд чи захочеться душевних додаткових переживань.

— А ми поговоримо про ваші! Щось мені підказує, що у вас там історій на все моє життя набереться!

— Набереться, набереться! Я тоді піду, а то на побачення негарно спізнюватися, — бабуся посміхнулася і щасливою вийшла з кабінету.

Після неї, щось усередині мене тьохнуло. Було шкода таких людей. Вони віддавали найкращі роки свого життя роботі, а потім залишалися одні. Діставши з гарної чорної коробки тортик, я помітила невелику записку на чорному папері:

«Тиші вашому серцю, Елайно.

Сподіваюся, що вам сподобається цей торт. Прийміть його в знак компенсації за вчорашній день. Сподіваюся, сьогодні ви почуваєте себе краще. Про всяк випадок, я написав всі інгредієнти на звороті. Готував сам, не відлучаючись ні на хвилину, так що кави там абсолютно точно немає. Ще раз вибачте.

Той самий містер "Я не знаю, що готую" — Алан Хоум.

Примітка: цього разу точно знав. Їжте спокійно»

Записка викликала легкий сміх. Перевернувши картку на інший бік, я справді побачила склад. Слава великій Інсанії, в ньому не було нічого небезпечного для мого здоров'я, а то я б розірвалася від цього шаленого аромату свіжої випічки. Подумки пообіцявши собі зайти до пекаря в обідню перерву, я почала смакувати ніжний бісквіт зі сметанним кремом. Готував він справді надзвичайно смачно. Набагато краще того, що я куштувала раніше.