Метист. Бандит для нареченої - Влада Калина

- Але ж я втекла від тебе. - Саша не наважилася розповісти, про те, що її викрали, та й хто в це повірить. - Втекла до іншого. До того, кого кохаю. - Дівчина стояла навпроти і дивилася на його реакцію. Вони розмовляли у вітальні. Розмовляли м'яко кажучи, Саша злилася і кричала. Вона розуміла, що якщо це весілля буде, то назавжди втратить Олега. Тож потрібно було достукатися до Петра і втлумачити в його дурну голову, що це весілля - помилка. - Я кохаю іншого… не тебе. Та ти й сам це прекрасно знаєш. Чуєш? Я не тільки його кохаю, а ще й була з ним. Ми були разом. Я належу йому, а ти…

Дівчина не встигла договорити, як відчула біль на обличчі. Петро дав їй ляпаса, да такого, що вона втратила рівновагу і звалилася на диван, що поруч стояв, так би мовити присіла на нього. 

- Замокни хвойдо! - взяв її за плечі, підняв. - Мені не цікаво чим ти займалася з тим виродком! - Карі очі стали майже чорними. Саша ніколи не бачила Петра таким, та й вдарив він її вперше… і мабуть же востаннє, тому, що після такого точно ніякого весілля не буде.

- Відпусти! - вирвалась від нього. - Ти огидний мені. Ненавиджу тебе! - плюнула в обличчя. Згадала, що мала намір колись плювати межи очі Олегу, але зробила це тому, хто дійсно на це заслуговував. - Я ніколи не вийду за тебе! Ніколи! - Приклавши руку до щоки, в яку влетів ляпас, Саша попрямувала до дверей. Вона не хотіла більше розмовляти з цим виродком, і тим паче бачити його. 

- Навіть не думай знову тікати з нашого весілля! - кричав в спину Петро витираючи долонею обличчя. - Ти все одно станеш моєю дружиною і тоді я буду робити з тобою все, що захочу!

Олександра буквально вилетіла на коридор. Вона боялася, що після того, як Петро одружиться на ній, то буде знущатися. Саша зрозуміла, що цій падлюці вдарити дівчину раз плюнути. А вона ще Олега вважала невихованим бандюком. Як часто в житті ми помиляємося. Ох, як часто! 

Спогади Олександри перебив стук в двері її кімнати. 

Цікаво, хто там такий вічливий?!

Зазвичай, Вікторія ніколи не стукає.

Саша не встигла відкрити рота, щоб сказати: " Відчинено", як двері відчинилися і в них з'явилася голова Анжели… а потім і сама дівчина. Вона так тихо проходила ніби боялася розбути сплячого Демона. 

- Анжела! - радісно крикнула Саша. Вона була така рада бачити подругу. - Привіт! - майже кинулася їй на шию, щоб обійняти але та відійшла давши зрозуміти, що не варто обійматися. - Що трапилося? Тебе теж мій батько залякав? Сказав, щоб ти до мене не торкалася? - жартома відповіла Саша, хоч їй було не до веселощів. А от, Анжела, яка завжди в хорошому настрої, сьогодні чомусь була засмученою. Може переживала за свою подругу, якій стільки довелося пережити?

- Хто це тебе так? - Анжела кивнула на побите обличчя Олександри. Вона все ще продовжувала стояти в дверях.

- Батько… Ну, чого ти стоїш? Як не рідна. Проходь. Посидимо, поговоримо, як колись. Я тобі стільки повинна розповісти, от тільки не знаю чи повіриш ти мені.

- Ні, я… Я не буду проходити, та й як колись вже не буде, - Анжела видихнула з полегшенням коли почула, що Сашу побив їх батько, а не ті бандити, яких вона нанімала.

- В якому сенсі? А що сталося? Ти дивна якась. - Саша стояла навпроти і дивилася на свою найкращу подругу але не впізнавала її. Анжелу ніби підмінили. Вона не посміхалася, не жартувала і навіть було таке враження, що й не була рада бачити Олександру.

- Я дізналася, що ваше з Петром весілля перенесли і… Вона все ж таки відбудеться. - В її карих очах не було ані іскорки радості. Таке ніби Анжела не раділа цій новітні. 

- Так. - З сумом відповіла та.

- Ти не можеш вийти за Петра. Чуєш? Ти ж не кохаєш його. Сама казала.

- Батько змушує. Ти ж бачиш, що закрив мене в будинку і не випускає.

- То втечи якось.

- Легко сказати. Він поставив охоронця навіть під моїм вікном. - Саша підійшла до вікна виглянула киваючи головою туди. - Он ходить. Придурок. Я вже йому на голову воду лила, а він крикнув мені, що, якщо ще раз на нього зверху щось впаде - пристрелить. 

- А що ж робити? Потрібно вкрай щось вигадати! - Анжела дивилася на подругу з благанням в очах. Дивно, але вона сьогодні виглядала по-інакшому. В неї не було дурнуватої зачіски, яку вона весь час робила на голову, і ті фіолетові тіні замінила на більш людяніші. Анжела стала схожою на стильну, красиву дівчину, яка щойно вийшла з салону краси, ще й сукню вдало підібрала на свою не модельну фігуру.

- Анжела, дякую, що хвилюєшся за мене. Я така …

- Та перестань! За тебе?! Я взагалі то хвилююся за своє майбутнє… без Петра. 

- Що?!

- Те, що чула. Я кохаю його. І… ми… ну… Ми з ним провели разом ніч. Чуєш? Він був зі мною! Він повинен належати мені! Ти ж все одно його не кохаєш! - крикнула. - Чому життя таке несправедливе? Чому? - в їх очах виступили сльози. - Я думала, що Петро передумає одружуватися на тобі після того, що між нами сталося але… Він як загипнитизований тобою. Ну, скажи, що такого є в тобі, чого не маю я?!

- Анжела, - Саша в шокуючому стані тільки змогла вимовити її ім'я. Вона знала, що за Петром бігають дівки але, що її найкраща подруга і він… Може Саша і не кохала Петра, і їй було байдуже де і з ким хлопець шляється але те, що його звабила Анжела, Саші було якось неприємно. Якась відраза до них обох.

- Знаєш… Анжела, - Олександра важко вдихнула і видихнула. - Всі думають, що я сама втекла з того весілля. Всі! А насправді… Насправді мене викрали, якісь бандити в чорних масках. Я не знаю, що вони від мене хотіли… може і грошей, не виключено. І знаєш, після того, я стала ніби якоюсь іншою. Я почала дивитися по-іншому навкруги. І якщо чесно, то мені байдуже з ким спить Петро. Чесно. Я ж не кохаю його. Я б і рада була тобі віддати цього психопата… - Саша згадала, як він вдарив її. Їй не потрібен чоловік, який піднімає руку на жінок. Якщо ж для Анжели такий потрібен, то це її проблеми. - Я не хотіла і не хочу виходити за нього. Але мене ніхто не питає. Я вже намагалася втекти… батько мене побив. Все, що змогла я зробила. Хіба що… Хіба, що якщо мене знову хтось викраде…