Мій нестерпний ельф - Настуся Соловейко

Вийшла у центрі міста для людей. Так, магічні квартали й квартали де жили звичайні люди, існували окремо.

Одінарі – так називалось місто де я виросла. Нічого особливого, всюди куди не глянь все сіре: бруківка, невисокі домівки, дахи. Кольору додавали вітрини, рекламні вивіски й поодинокі клумби з квітами. Де-не-де дерева росли у великих глиняних кухвах.

Тут було навіть гарно, особливо влітку і навесні. Проте, важко порівняти Одінарі з магічними кварталами. У магів все було, як на картинах в музеї: вічнозелені сади, всюди магічні ліхтарі, білі замки, зачаровані кафе й кав'ярні. Та все одно, я так і не звикла до нарочитого пафосу Анкені. Так називалось місто магів.

З'являтись посеред вулиці з порталу ніколи не було хорошою ідеєю, якщо ви в місті для звичайних людей. Почнемо з того, що люди не люблять магів, а ще більше вони не люблять коли хтось з них отримує дар.

Страх змішаний із заздрістю ще нікому добра не зробив. Раніше на людей на кшталт мене навіть полювали, або ж продавали чорним магам. Думаю і зараз знайшлось би багато охочих виміняти мене на купу грошей.

Підхопивши валізу я твердо покрокувала вздовж алеї з модними магазинами. Люди шарахались від мене, наче я прокажена, та мене це більше не ображало.

– Треба купити бабусі якихось солодощів, – подумала і заскочила до  невеличкої кондитерської.

Поки розглядала вітрину відчула, що хтось буквально свердлить поглядом мою потилицю.

Озирнулася і побачила Ллойда Хенріксона з дружиною. А духи б їх забрали!

Мій колишній наречений.

Не думала, що побачу його ось так, у старій сукні із потертою валізкою, та хіба в мене колись було по іншому?

Ллойд Хенріксон – син заможного фабриканта, з яким я була знайома ще з підліткового віку. Перший хто мене поцілував, мій перший і єдиний чоловік. Ось він стоїть зовсім поряд, а здається мені привидом з минулого.

Дивлячись на його кремезну фігуру, широкі плечі, голубі очі й пухкі, наче в дівчини губи, я раділа тому, що не завагітніла. Не уявляю, що б тоді зі мною було!

Мій дар прокинувся якраз напередодні нашого весілля. Люди бурхливо обговорювали наш мезальянс.

Звичайно ж, бідна наче церковна миша дівчина, що працює офіціанткою і живе з бабусею. Батьки мої померли десять років тому, під час епідемії червоної лихоманки. Який жорстокий жарт долі! Зараз я б з легкістю їх вилікувала!

Перед церемонію мені здавалося, що більшого щастя годі вже й шукати. Допоки з пальців не злетіли іскри, і в кафе де я працювала, не побився весь посуд. Та й тоді я ще не вірила. Втім, коли до нас з бабусею завітав представник академії відпиратися не мало сенсу.

Не знаю на що я сподівалась, можливо, на справжнє кохання? Якою ж дурною я була!

Він навіть не прийшов сам, просто прислав слугу з листом. В ньому короткими, різкими фразами повідомлялось, що ми не можемо одружитися і щоб я навіть не намагалася побачитись з ним. Отак.

Одне діло брати собі бідну дівчину за дружину, а геть інше відьму, як стали називати мене люди.

Я повільно кивнула Ллойду та його дружині й відвернулася. Швидко купила булочок і шоколадного печива й вийшла на вулицю. Серце у грудях закалатало мов божевільне. Ні, я більше не любила його, та все ж щось таке сколихнулось глибоко всередині. Образа. Так, і нічого більше!

Йти до нашого з бабусею будинку було досить довго. Ми жили майже біля самого кордону з пустелею, ближче була тільки заборонена частина міста. Житло там було найдешевшим. Чому? Просто мало хто хотів жити поряд із чудовиськами пустелі, які час від часу проривали захисну енергетичну стіну і нападали на людей.

Колись давно в пустелі, що оточує наше королівство на заході та сході з'явилась могутня сила і породила безліч чудовиськ. Величезні, хижі монстри з імунітетом до магії, яких надзвичайно складно вбити.

Розпочалась війна і врешті решт маги зуміли відтіснити хижаків з нашої території й створити захисну енергетичну стіну. Її неможливо побачити, але вона є, до того ж вона тягне енергію з кожного мага в країні, таким чином підтримуючи свою цілісність. Втрату таких крихт сили навіть не відчуваєш.

Петляючи вздовж вузьких вуличок я так занурилася у свої думки, що не одразу почула, що хтось мене гукає.

– Флоро! Флоро! Зачекай!

Бісів Ллойд! Що ж за день сьогодні такий?

Я стрімко розвернулася до нього.

– Що тобі потрібно? – спитала просто в лоба.

Він зупинився навпроти.

– Поговорити.

– Про що?

– Про нас.

– Про нас? – здивовано перепитала – про яких нас? Ніяких нас не існує, ти, як  бачу довго не сумував, – я кивнула на товсту обручку на його лівій руці.

– Це не має значення, Флоро! Я хочу тебе так само, як і раніше! – він наблизився до мене і схопивши в обійми, впився поцілунком в мої губи.

Мене затрусило від огиди. Я спробувала його відштовхнути, але не виходило. Тоді просто вдарила силою, що закипіла всередині. Він відсахнувся, утім, не відлетів і не впав, як це бувало на заняттях з бойової магії. Я підняла брови.

Ллойд недобре вишкірився на мене.

– Це не спрацює, люба моя! – він потягнув за шнурок на шиї й витягнув кулон.

 Я бачила таку руну у книзі захисних рун і заклять. То, он воно як!

– А ти підготувався, та повір, якщо ще раз до мене полізеш ця штучка тобі не допоможе, я наб'ю тобі пику і без магії, спробуй тільки но до мене підійти!

– Це ще треба перевірити кохана, якщо переживаєш за гроші, то нема проблем, я можу тобі платити.

Це вже було занадто. Я зібрала магічні потоки, начертала ударну руну в повітрі й направила йому в живіт. Ллойд відлетів у стіну та зі стогоном осів на брущатку.

– Засунь собі свої гроші знаєш куди?

Він сплюнув кров'ю і зло втупився в мене.

– Ти ще пошкодуєш, відьма проклята!

– О, то я вже шкодую Ллойд! Шкодую, що мала дурість справді тебе любити, та ще й спати з тобою, оце була справді помилка!