Відьмина служба підтримки - Юлія Богута

Запах меліси наповнив кабінет. Я дивилась на Алана та мовчки пила з ним свій улюблений чай. Було цікаво розглядати його — такого домашнього, розслабленого, без базікаючого ножа у руці. Сьогодні його довгі хвилясті коси були не зібрані, від чого здавалося, що він набагато молодший. Тонкі, сильні пальці ледь помітно описували краї чашки, поки він розглядав мене своїми допитливими очима.

— Про що задумався? — спитала, щоб хоч якось порушити тишу.

— Про те, що мені жахливо не вистачає зараз столу у твоєму кабінеті. Чи хоча б ширшого підвіконня, — на тонких губах промайнула грайлива посмішка.

— А навіщо він тобі зараз здався? — ніяк не могла збагнути. Хоча столу мені теж не вистачало. Обідом мають прийти працівники та встановити новий. Але без нього було якось пусто.

— Навіщо? — хмикнув чоловік, здіймаючись з дивану. Він повільно пройшовся до тумби, поставив чашку і підійшов до мого крісла. — Бо тумба зайнята, а на дивані совість не дозволить. Щось мені підказує, що ти його теж оживити захочеш скоро.

— Оживлю, звичайно. Хай тільки розберемося зі злочинцем. А от щодо твоєї совісті...

— Я заслуговую компенсації за моральну шкоду. Знаєш, як я хвилювався, коли не знайшов тебе в палаті? Мені терміново треба заспокоїтись, — зійшов на шепіт Алан, нахиляючись до моїх губ.  — допоможеш?

— Боюсь, містере Хоум, якщо я вам допоможу, ви зовсім не заспокоїтесь. Тим паче, що скоро прийде перший клієнт, — прошепотіла у відповідь та відклала чашку на підлогу.

—  Ще й як заспокоюсь.

— Невже? — посміхнулась і поставила долоню на його груди. Під нею відразу ж відчулись сильні, швидкі поштовхи. — Боюсь ваше серце з цим не згодне. Якби я могла на нього начхати, воно б вам сказало щось на кшталт — «Алану, любчику, тікай від цієї відьми, бо вона мене до конвульсій доводить!!!».

— О, готовий поспорити, що воно б тобі звабливим голосом шепотіло — «О так, красуне, я обожнюю коли ти викликаєш тахікардію. Давай, доведи мене до аритмії і я помру щасливим».

— Алане! — не витримала я, сміючись на весь кабінет. Це ж треба придумати таке! — Ніколи не думала, що хтось крім мене зможе настільки відчувати соціальні проблеми навколишніх предметів...

— От бачиш, а ти хвилювалась, що тебе не розуміють... — Алан м'яко поцілував мій лоб і присів. Взявши мою долоню, він переплів наші пальці та рефлекторно почав гладити кісточки. —  Послухай, я знаю, що зараз не вчасно, але...давай влаштуємо побачення? Прийдеш, поговоримо, вип'ємо вина, поїмо смачного.

— У тебе в кав'ярні Люся, Арчі, ніж, люстра, меню, чашки та  Кай. Думаєш вони дадуть нам спокійно поговорити?

— Тому я пропоную, щоб після роботи ти прийшла в «Тихий дім», а звідти вже підемо до мене чи до тебе. Я правда хочу більше про тебе дізнатись і спокійно тебе цілувати, не думаючи про те, що скаже диван, на якому я тебе обійматиму.

— Від цього все одно не втекти.

— Ні, не втекти. Але я не хочу, щоб наше перше побачення коментувала Люся. Боюсь, тоді воно стане нашим останнім.

— Ти впевнений, що хочеш цього? — я чудово розуміла, наскільки важко жити серед балакаючих предметів. — Це не лікується, Алане. З часом нічого не зникне. Все одно щось та й оживе.

— Я знаю. І я зовсім не проти. Але навіщо ускладнювати те, що може бути набагато легшим?

— Згодна з тобою. Наші відносини ще не настільки міцні, щоб вистояти перед коментарями твого меблепарку. А навіть, якщо вони мовчатимуть, я просто не зможу  спокійно говорити з тобою про щось особисте.

— Говорити — це ще таке. Ти краще уяви, як я беру тебе за руку, тягнусь поцілувати, а тут Арчі: «Майте совість, мені з цього ракурсу нічого не видно! Поверніться до мене, а то я пропущу ваш перший поцілунок, а мені ще вашим дітям розказувати про нього!».

— Ну ти даєш!!! — реготала, відкинувшись на крісло. На очах виступили сльози від кривлянь Алана. — А Люся напевно видала б щось типу: «Та швидше вже цілуй її, чи тобі для хоробрості налити чогось?»

— О так! Я більше не довірю їй наливати тобі напої. Ні, ти в мокрій сорочці — це неперевершене видовище, але краще вже вдома. Добре, що хоч вони не бачили тебе такою.  

— Люся б тебе святим назвала, чесне слово. Чого там, я сама тебе подумки так звала.

— Дарма.

Алан потягнувся рукою до моєї шиї та повільно поцілував у губи. Його пальці втримували мене, щоб я не могла відхилитись. Сп'янілі сірі очі дивились крізь ледь опущені вії, поки він доводив, що зовсім не мав ніякого відношення до релігії. Мені не вистачало повітря. Стало зовсім душно. Його гарячий язик ледь помітно обвів контур верхньої губи та Алан відсторонився.  

Мої пальці сильно стискали край його сорочки і якби не клієнт, який мав прийти з хвилини на хвилину, ми б навряд чи зупинились на цьому.  Святі носочки! На робочому місці. Елайно, ти зовсім клепку втратила?

— Мені треба терміново оживити диван, — прохрипіла, через пересохлу горлянку. — Якщо мій розум відказує через тебе, хай хоч диван мені почитає лекції про пристойну поведінку на робочому місці.

Поки я старалась відбиватись, Алан Хоум наглим чином сміявся. Весь його вигляд радів тому, що нас ніхто не коментував і він нарешті зміг спокійно поцілувати мене тверезу. Я прям читала це в його щасливих очах. Насміявшись вдосталь, він вперся лобом в мої коліна, щоб втамувати дихання.

— Знаєш, я давно не відчувала себе так легко.

— А я ніколи не хотів ще так не йти на роботу. Не уявляєш собі. Все життя обожнював туди ходити, міг навіть ночувати там, а зараз із задоволенням поспав би прямо тут.

Раптовий стук у двері звучав надто голосно. Алан швидко здійнявся з колін та випрямився. Від його зляканого вигляду мені стало чомусь до безглуздя смішно. Наче я маленька дівчинка, котра ховала свого залицяльника від мами. Тільки, боюсь, моя мама сама б мені підсовувала кавалерів під ліжко, в шафу чи за двері, просто щоб увірватись через п'ять секунд після мене і сказати — «Тепер, ти, як зразкова відьма просто зобов'язана взяти на себе відповідальність за нього!». З неї б сталося.