Пір'їнка - Міа Натан

    Тієї миті я мало що могла збагнути, тож не відразу зрозуміла, що відбувається, коли почула, як щось важке глухо впало на землю недалеко від моїх ніг. А коли чиїсь теплі міцні долоні взяли мене за плечі, я так нажахалась, що мимоволі закричала так голосно, як навіть не думала, що можу.

    — Не треба! Прошу! Тільки не це!

    — Все, все. Тихо. Це я.

   Чула, але не розуміла. Просто злякано дрижала всім тілом.

    — Тихо, Іро! Все добре! Це я, Артем!

   Я не вірила своїм вухам. Артем! Невже Господь почув мене? 

   Світло різко вдарило мені у вічі, коли він зняв повʼязку.

     — Артем! Боже!

    Це була чиста правда. Він був тут. Ніколи в житті я не почувалась більш щасливою! Я кинулась до нього. Аби могла, я б задушила його в обіймах. Але я не могла.

   Він розвʼязав мені руки й цієї миті мої ноги перестали мене слухатись. Я б просто рухнула на підлогу, аби він мене не підхопив. 

    — Іро! Що з тобою? 

   Я не відповідала. Просто здригалась від сліз. 

    — Він що…? … Що він зробив з тобою? … Ти в нормі? 

   Він говорив й одночасно знімав свою куртку. Закутав мене в неї. Намагався не дивитися на розірваний топ та те, що під ним. 

    — Заспокойся. Все вже закінчилось. Ти в безпеці. Давай-но звідси вибиратися! Ти можеш йти?

     Я тільки схлипнула у відповідь. Він не став більше нічого запитувати.

    — Дім, візьми мій пістолет!

    Лише зараз я помітила Кана, що стояв у дверях. Він швидко переступив через кремезного чоловʼягу, що лежав на підлозі без свідомості (чи мертвий?) та підійшов до нас. Посміхнувся та кивнув мені, взяв у Артема зброю, а той підхопив мене на руки й ми рушили геть з цього страшного місця. 

      Я обхопила Артема за шию та міцно притислась до нього. 

   — Ніколи більше не залишай мене, — крізь сльози ледь чутно прошепотіла я.

    Не знаю, чи почув він мене. Але його руки міцніше притисли мене до себе. Я добре чула, як бʼється його серце. Він водночас впевнено та ніжно ніс мене геть від того місця, де я вперше в житті стикнулася зі справжнім страхом та відчаєм. 

   Мені важко сказати, де саме мене тримали. Схоже на якийсь приватний будинок. Коли Артем ніс мене, я мало що помічала навколо. Встигла побачити двох бандитів, які лежали звʼязані у вітальні на підлозі. Над ними височів Валєра, як такий собі двометровий вісник незворотних траблів для цих мерзотників. Настала їхня черга дізнатися, що таке страх та біль.

    Кан йшов попереду, перевіряючи дорогу. Через Артемове плече  я бачила Назара, який супроводжував нас позаду. В машині чекав в повній готовності Юра. 

     Артем обережно посадив мене на заднє сидіння, сам зібрався сісти на своє місце попереду.

   — Залишся зі мною, — схопила його за руку я. — Будь ласка, сядь поруч, — попросила втомленим голосом.

    Він задумався буквально на декілька секунд, потім сів біля мене.

    — Поїхали! — сказав Юрі. Й ми поїхали додому.

    Якийсь час їхали мовчки. Я втомлено поклала голову йому на плече. Він був не проти.

    — Я так злякалася, — врешті майже пошепки сказала я. 

    — Вибач за це. Але це був єдиний спосіб, що дозволяв майже стовідсотково зберегти тобі життя. 

    Артем зробив невелику паузу, потім запитав, ретельно підбираючи слова:

   — Іро, скажи… він що...? Що він зробив? 

   Я мовчала. Бо не уявляла, як розповісти йому про те, що пережила в тому клятому підвалі.

   — Він же не… — в його голосі звучала непідробна тривога. — Сподіваюся, ми встигли вчасно? Просто ти так кричала...

   — Він… Я не хочу говорити про це. Але ви встигли. Вчасно. Майже. Я просто дуже злякалася.

   —  Я гадав, до подібного вони не опустяться. Це геть не в їхніх інтересах.

   — Яких інтересах? — я підвела голову та подивилася на Артема. 

   — Гадаю, буде краще, якщо ти запитаєш про це у свого чоловіка. 

   — Знаєш, вони хотіли, щоб я записала звернення до Андрія та вмовила його зробити те, що вони хочуть. Але що саме їм від нього потрібно не сказали.

   Артем нічого на це не відповів. 

   — Це через ті інтереси ви приїхали за мною самі, без поліції? — запитала я його.

   — Так, — коротко відповів він.

  Далі ми їхали мовчки. Артем, дякувати богу, більше ні про що не запитував. У мене не було жодного бажання відповідати на питання чи взагалі говорити. 

    Я повернулася додому увечері, ще навіть сонце не сіло. А здавалося, що пройшла прірва років. Все було якось інакше. Аж не віриться, що лише декілька годин назад я вигадувала дурнуваті віршики, аби позлити Артема. 

     Не встигла я вийти з автівки, як Андрій кинувся до мене.