Пір'їнка - Міа Натан

    Незворушно, без ознак глузування чи ворожості він повідомив, що я повинна записати відеозвернення до свого чоловіка, бо до нього погано доходить. Сказав, що якщо я хочу вийти звідси цілою та неушкодженою, я повинна переконати чоловіка зробити те, про що його просять.

   Я сказала, що зроблю це, якщо він розвʼяже мені руки. Він засміявся хрипким противним сміхом та відповів:

    — Повір мені, ти зробиш те, що я тобі скажу без усіляких умов з твого боку. Лише… — він замовк на декілька секунд. — Тебе явно потрібно підготувати. Щоб твоє звернення твій чоловік навіть не подумав проігнорувати. Треба, щоб його як слід пробрало. 

    Мені геть не сподобались його слова. Стало страшно.

   Й недарма.

    Він швидко підійшов до мене, схопив за плечі та поставив мене на ноги. Різкість його рухів відізвалась сильним болем у вивернутих плечах.

    — Ай, боляче! — мимоволі вирвалось у мене.

    — Добре! — відреагував на це чоловік. — Слухай мене уважно, лялечко! Зараз скажеш своєму Андрюші декілька слів. Зміст у тому, що ти благаєш його зробити все, про що його просять. Бо тільки так ти зможеш повернутися додому. Як ти це скажеш, мене не обходить, але дуже тобі раджу підібрати такі слова, щоб у твого чоловіка не лишилося жодних сумнівів, що вимоги повинні бути виконані негайно. Як ти думаєш, у тебе вийде чи треба тобі допомогти?

    Я не відразу знайшла, що відповісти. Він цю мою затримку інтерпретував по своєму:

    — А знаєш, ти маєш рацію. Так нічого не вийде. Ти маєш занадто добрий вигляд. Та ще й занадто спокійна.

   Раптом я відчула як його теплі пальці черконули моєю шкірою на грудях й відразу почувся тріск розірваної тканини й холодом обдало оголені груди. Він просто одним різким рухом розідрав на мені топ.

     Я злякано скрикнула.

   — Вже краще, — пробурмотів собі під ніс чоловік.

  Потім його великий палець жорстко пройшовся моїми губами. Гадаю, він намагався більше розмазати помаду чи щось таке.

    — Ну, таке! Розбити  б тобі губу, та… Зараз побачимо.

     Я заклякла від страху.

    Раптом відчула, як чужа велика рука безцеремонно доторкнулися до грудей. Я сіпнулась всім тілом й закричала:

   — Що ти робиш?! Прибери руки!

    — Гарно! — він не звернув уваги на мої крики й руки не забрав. Навпаки його друга долоня лягла туди, куди не можна. Я в смерть перелякалась.

   — Ні! Пішов геть! Забери від мене свої руки!

   Я зробила декілька кроків назад й… вперлася спиною у стіну. Відступати мені не було куди. А цей покидьок не збирався зупинятися. Навпаки, він затис мене біля стіни, а його руки абсолютно безсоромно мацали мене, де тільки йому хотілося. Я кричала на скільки вистачало легень, намагалася вирватись, щось зробити, але зв'язані руки, завʼязані очі та обмежений простір… Я мало що могла. Тільки кричати. Від безсилля й страху мене буквально кинуло в істерику. Я билась в його руках, мов риба, яку викинули на берег.

    — Прошу, не треба! Досить! Не чіпай мене! Не треба!

   Він геть не зважав на мене й мовчки робив своє. Я чула тільки його прискорене збите дихання, відчувала його шкірою. 

     Раптом у двері голосно й вимогливо постукали. 

   — Хто там ще? — роздратовано рикнув покидьок.

  Я зробила ще одну відчайдушну спробу вирватись, але він просто впечатав мене в стіну. Мені лишилося тільки захлинатися риданнями йому на вухо.

   — Свої! Олігарху, відчиняй! — почувся з-за дверей глухий голос. — Що це ти сам там бавишся!

    Від жаху я закричала ще сильніше:

    — Не треба! Ні!

   Й почула у відповідь:

   — Замовкни! Але ж ти й верещиш! Хана перетинкам! 

   У двері знову загатили. 

   Олігарх брудно вилаявся, відпустив мене й пішов до дверей.

   Я ледь стояла на слабких ногах й з останніх сил намагалася не впасти. Зупинити ридання я не могла ніяк. Заважали дикий страх та відсутність жодної надії. Я нічого не чула й не бачила, а мій мозок вперто відмовлявся продукувати щось, крім жаху та, як наслідок, істерики. 

    Господи, допоможи мені! Вбережи від невідворотного!

    Я цього не переживу!