Непокірний трофей - Олена Гуйда

Адріана

Темрява густішала навколо. Розчиняла свідомість, затьмарювала все навколо.

- ...я заберу тебе! Чуєш? Ти підеш зі мною в Лертанію! – голос Джералда бився в збудженій свідомості. – Я не віддам тебе на поталу Гертельну... Це я підкупив стару відьму!

У темряві його образ з'явився перед очима. Обличчя з загостреними вилицями, волосся прилипло до чола, його уважний погляд... Він не знав! Не знав, що накоїв!

- Ні-ні-ні... – я заметушилася, відчуваючи, як шалено калатає серце.

Мить, і образ Джералда зник, поступаючись місцем тому, на кого я сподівалася, кого любила всім серцем.

- Тобіас! – з губ зірвався сиплий крик.

А слідом свідомість пронизав холод, що проникав під шкіру, що леденив душу, з'єднуючи крупиці запаленої свідомості. Ніби крижана морська безодня прийняла моє тіло в свої останні обійми.

Чи жива я?

Пересохлими губами вдихнула. І тут же знову нахлинув біль. Тупий. Ниючий. Підкорюючий. Повертаючи до реальності.

До тієї самої реальності, в яку я відмовлялася вірити. І все ж я жива...

- Тобіас... – власний голос нагадував шелест. Спробувала підвестися, але тут же безсило впала на щось м'яке.

І знов по спині прокотилася хвиля холоду. І біль відступала. Повільно, вперто. І в той же час затуманюючи розум. Змушуючи знову поринути у світ видінь.

- Його тут немає, – тихий смутно знайомий шепіт пролунав зовсім близько, ніби в моїй голові. – Тобі треба відпочити. Спи...

Біль розчинився. І знову свідомість несло по бурхливій річці власних спогадів. Вони проносилися перед очима, змушуючи бачити своє життя з боку. Бачити те, що раніше було приховано.

Тобіас. Його рука, що стискає батіг, його різкі слова закарбувалися в пам'яті навічно. Він ніби втратив людський вигляд, став жорстоким звіром. Ніби влада дурманила голову. Але все почалося не сьогодні. Не в той момент, коли заговорила стара. І навіть не в той момент, коли на наші землі прийшли чужинці. Все почалося набагато раніше. Тільки нескінченна і безмежна любов затьмарювала розум. Моя сліпа довіра стала його зброєю. Але замість того, щоб захистити, він сам завдав удару.

У пам'яті з'явився уривок спогаду. Той, що дряпнув душу, запав у серце. Батіг вартового дзвінко розсік дзвінку тишу, повислу над широкою, залитій сонцем ареною. А в наступну мить трибуни вибухнули криками і свистом. Сотні глядачів підскочили зі своїх місць Щоквартальний бій левтангів, цих дивовижних величезних крилатих кішок з пишною гривою, завершився перемогою новачка. І Тобіас спалахнув гнівом. Я вперше бачила в його очах лють, а в стиснутих губах зневагу і презирство.

- Позбавтеся від Гранха, - жорсткий голос брата, що віддав команду охоронцям, пронісся спогадом. І я ніби знову відчула, як батіг обпікає мені шкіру.

Гранх був загальним улюбленцям. Величезний левтанг в самому розквіті сил, міцний, хоробрий. Виграв не один бій. І не пробачити йому цю поразку?!

- Але Тобі! – я піднялася з місця слідом за братом. – Він завжди бився хоробро! Гранх справжній воїн! І одна поразка нічого не значить!

- Ти взагалі на розумієшся на боях, - Тобіас відповів різко. - Зараз він програв. Проявив слабкість. Той, хто програв навіть одного разу - слабкий і не гідний другого шансу. Я вірю лише у переможців. Гранх тепер нікчема. Позбавтеся від нього...

В той день Гранха мені вдалося врятувати, але змінити думку брата, на жаль, ні.

І тепер в очах Тобіаса стала нікчемою і я. Адже і мене він збирався лише використовувати. Заради влади, заради такої бажаної для нього перемоги.

І знову батіг розрізав повітря. І знову реальність боролася зі сном.

- ...я сказав, ні! – примарний голос пронісся у свідомості. – Ніяких цілителів. У мене в цьому місці немає нікому віри! Вони пішли на захід?

Що? Хто це? І... де я? Зробила глибокий вдих, прислухаючись до відчуттів. Болю не було. Розплющила повіки. В очі тут же вдарило яскраве рожеве світло вечірнього сонця. Пальці намацали піді мною щось м'яке.

- Повернулися до столиці, – тим часом озвався другий голос. – Може, покликати Етхельду? Якщо вже цілителів не бажаєш бачити.

- Не треба. Етхельда не в тому стані, щоб їй можна було щось довірити. Іди, Кнуте, і відправ розвідників у столицю. Я хочу знати все про цього... короля, - цей жорсткий голос з трохи хриплими нотками було неможливо сплутати ні з чиїм іншим.

По тілу пробігло тремтіння, а в наступну мить я різко підскочила на місці. На частку секунди перед очима з'явилася батьківська спальня з розкритими навстіж вікнами, ліжко піді мною... І тут же світ навколо похитнувся. Оголену шкіру обдало липким жаром. І я знову звалилася долілиць.

- Не роби різких рухів, - голос зазвучав зовсім близько, а слідом спину знову накрило холодом. – Не обіцяю, що шрамів не залишиться, але настоянка лецетеи творить чудеса, якщо ти не будеш здирати пов'язки.

Підвела голову й тут же натрапила поглядом на постать Вигнанця, що схилився наді мною. Він провів долонею по плечу, поправляючи пов'язку, а потім відкинув волосся з мого обличчя.