Наречена для дракона - Марія Люта
Після мене Габріель перевірив підготовку ще деяких спудеїв і пішов. Лорд Лей завершив пару, детально розбираючи помилки кожного поєдинку. Я була впевнена, що мене він у порошок зітре, але все вийшло навпаки:
- Леді Анна Чаус – непогано. Враховуючи рівень вашого магічного потенціалу – чудово! Але! У чому основні промахи? По-перше, після заклинання засліплення потрібно було або переходити на рукопашний бій - це у випадку, якщо ви можете нейтралізувати супротивника за такий короткий час і бажано з одного удару. Вам же треба було бігти – бажано швидко та далеко. По-друге, містрес Анно, ніколи не варто дражнити сильнішого супротивника - ні до чого хорошого це не приведе. Так, хто був далі?
Дражнити сильнішого супротивника... Проклятий Урх, адже лорд Лей помітив увесь наш з Габріелем "поєдинок", можливо, щось навіть і почув! Сором-то який!
У мене ж думки крутилися лише навколо додаткових занять із Габріелем. Сам факт таких занять не був рідкістю, Академія славилася своїм індивідуальним підходом і давала шанс старанним учням, у яких не ладналося з окремими предметами. Але щоб їх вів сам Ректор!
Після пари я трохи затрималася, щоб поговорити з викладачем:
- Лорд Лей!
- Слухаю вас, адептко Чаус.
- Хіба це обов'язково, щоб додаткові заняття вів саме лорд Габріель?. Адже в нього багато інших турбот. Впевнена, з вами ми могли б працювати продуктивніше.
Лорд Лей усміхнувся і його обличчя ніби просвітліло. І тільки зараз я звернула увагу на те, наскільки він був гарний. Справді гарний і водночас мужній. При чому його вигляд загалом сприймався як світлий, теплий, легкий, тоді як краса Габріеля була холодною, темною і небезпечною, хоч і до одуру принадною.
- Я теж у цьому впевнений, леді Анно, - знову усміхнувся чоловік. - Я поговорю з ним, але Габріеля переконати майже неможливо. Він страшенно впертий, гірший за заурського бика.
Мені сподобалося, що лорд Лей не заперечував і не відмовлявся. Але знову: його манера спілкування зі мною, те, як неформально він говорить про Ректора з простою адепткою... Наче ми всі зв'язані... Пов'язані однією таємницею.
- Ви знаєте про нашу з лордом Габріелем ем... ситуацію, - не спитала, констатувала я.
Лорд Лей кивнув, уважно стежачи за мною і побоюючись можливої бурхливої реакції. Окрім того, я не помітила навіть краплі засудження з його боку.
Чи злилася я на Габріеля за розголос? Мабуть, ні. Адже я теж поділилася таємницею з подругою.
- Ребекка теж все знає. Ви вже зустрічались якось. Це та дівчина з коридору після Огляду... - лорд Лей усміхнувся краєм рота, а в його очах блиснули веселі іскорки. - Але, прошу, більше ніхто не має бути посвячений у нашу таємницю.
- Звісно, Анно. Присягаюся.
Міг би і не присягатися. Я все одно повірила б. Було в лорді Леї щось таке, що вселяло довіру до нього, впевненість, що він надійна, порядна людина.
Вже на півдорозі до гуртожитку я раптом згадала, що той ранковий забіяка-першокурсник зараз у лазареті, а я ж не деактивувала свого діагноста. Довелося повернутись. Сили закляття тягнуло мало, але для мене навіть такий мізер дорогий.
Черговий цілитель пропустив мене до хворого без проблем: я в шпиталі була частою гостею, бо регулярно приходила тестувати на добровольцях свої нові розробки.
Бовему – таке ім'я значилося на картці хворого – було кепсько. Ніякого співпереживання я не відчувала, втім, радості від поранення мого нападника також не було. Мені б мовчки забрати свого діагноста, та я все ж таки поцікавилася:
- Чому похмурий такий? А, у тебе ж щелепа зламана, тож відповісти не можеш. О, бачу ще й права рука травмована. Нічого – заживе. Ти знаєш, сам нарвався.
Здоров'як кивнув. Невже погодився? Може, не такий він вже і безнадійний?
- А в цілому як справи? Тебе не виключили?
Хлопець невиразно похитав головою.
– Не виключили, але проблем тепер купа.
Ствердний кивок.
- Що ж, я рада. Так тобі й треба, - за день ранкова подія забулася, а ось зараз спогади ожили, впорснувши в кров драконову дозу адреналіну. - Ти міг убити мене! – перейшла на крик. - Ти з головою взагалі не товаришуєш!? Знаєш, шкода, що тебе не виключили!
Хлопець щось мукав, але я на всіх парах мчала до виходу. Лише надворі згадала, навіщо взагалі приходила. Проклятий Урх! Довелося знову повертатись.
Здоровань, побачивши мене, знову активно зажестикулював руками, при цьому кривлячись від болю. Ну і нехай мучиться, він і не на таке заслужив. Швидко дістала діагноста, переглянула результат: голова ціла і навіть здорова – а так і не скажеш. Добре проїхали. Заради інтересу відкрила повний звіт. Загалом здоровий, як бик. Ну так, він же Бовем – бик древньоурською. Стоп, а ось це що?
- У нього каміння у нирках. При цьому один у сечовидільних шляхах, скоро виходитиме. Тож ви вже за ним простежте, - не дивлячись на хворого, кинула черговому цілителю.
Могла б і промовчати – хай би Бовем сам спробував пояснити своєю зламаною щелепою, що в нього всередині все вогнем горить, оце було б справді покарання! Та все ж я цілитель і не можу таємно мститись людям, навіть якщо є за що.
І знову я була на півдорозі до гуртожитку, як раптом мене окликнули:
- Анна! Стривай!
Франк Теодор Моргенштайм біг до мене алеєю. На нас уже почали озиратися: адже не щодня побачиш, як король Академії бігає за дівчиною. Та не просто за дівчиною, а пропащою жінкою, вважай.
- Анно, вибач. Я був неправий зранку.
Я відчула незручність, тому що геть-чисто забула за що саме хлопець перепрошував. Що врятував мене – звичайно, пам'ятаю. Дівчиною своєю назвав. Потім він щось не те ляпнув, коли про заручини Річарда повідомляв, але що саме - відбило навідріз. Все ж таки день сьогодні божевільний.
Я кивнула. Адже він здорово мені допоміг, так що безглуздо ображатися навіть не знаючи, за що. Крім того, я сама почувала себе винною за те, що грубо обійшлася з хлопцем. Тож мені, за великим рахунком, теж слід було б просити вибачення.