Час бою (болю) - Соломія Даймонд

— Все тягнеться з дитинства, Аліно. В будинку, де жила моя мати, був старий програвач та платівки з композиціями Моцарта, Баха, Шопена... Я вмикав їх коли намагався заглушити музикою власне ридання після того, як мати в черговий раз підіймала на мене руку. Класична музика стала своєрідною панацеєю для моїх ран. Бодай душевних. — Після таких зізнань мені й самій хочеться плакати.  

Давид не ангел, але він аж ніяк не заслужив на таке ставлення від найріднішої для нього людини. Тільки уявляю, як йому боляче було в цьому пеклі. Здається, його біль просто таки витає в повітрі.  

Я не витримую, долаю відстань між нами й міцно обіймаю хлопця. Той спочатку стоїть неначе закам’янілий, а потім ніжно торкається пальцями моєї спини. Я відчуваю його дотики навіть крізь щільну тканину костюма.  

— Мені так шкода, — зізнаюся я.  

Якби у мене була можливість повернутися в минуле, то я б змінила багато речей. По-перше, я б зробила так, щоб Давидові не довелося жити з такою жахливою матір’ю. По-друге, я б доклала максимум зусиль, щоб ми опинилися в дитячому будинку, де до нас би добре ставилися. Звісно, я б надіялася на те, що ми з братом потрапимо в якусь хорошу сім’ю, де нас любитимуть та цінуватимуть. Проте, для мене було б головне, щоб нас зі Святом не розділяли. По-третє, я б зробила все, щоб зараз мій брат був живий. Якщо б зараз з’явиться дивакуватий винахідник і запропонує ризиковану подорож у часі (як це часто буває в фільмах), то я без вагань погоджуся, лиш би у мене був шанс виправити всі ці помилки.  

— Все вже позаду. Музика не навіює на мене негативні спогади. Я просто вирішив поділитися з тобою цією історією, бо мені хочеться бути чесним з тобою. Надіюся, моя розповідь не зіпсувала тобі настрій. Я лише хотів тобі на власному прикладі показати, що попри всі труднощі можна знайти в собі сили й рухатися вперед заради своїх мрій та цілей, людей, які нам дорогі та самого себе. — Давид — хороший приклад для мене. Я хочу бути такою ж сильною, як і він. Надіюся, що з часом так і станеться.  

— Спасибі за довіру. — Ще декілька днів тому ми були лише знайомими, яких пов’язували спільні дитячі спогади. Зараз же я відчувала, що між нами зароджується якийсь особливий зв’язок, який я боюся втратити.  

— Гаразд, тоді розпочнемо. Якщо тобі буде незрозуміле одне з моїх пояснень, то ти просто скажи мені про це, домовилися? — Я уявила Білінського вчителем і важко зглитнула. Мої думки мене ж і погублять. Добре, що він не вміє читати думок, бо тролив би мене за них до кінця моїх днів. — Земля викликає Аліну. Ау! — Він махає переді мною шпагою, щоб привернути увагу. Добре, що в мене на голові маска, а то б я вже добряче злякалася цього гострого наконечника.  

— Та чую я, — огризаюся, переступаючи з ноги на ногу. Зараз я вже почуваю себе не настільки впевнено, бо поруч з Давидом мої думки забиті геть не фехтуванням.  

— Будеш відволікатися, то твої шанси на перемогу будуть дорівнювати нулю, ясно? Поки сідай на один зі спортивних матів, бо почнемо ми з теорії. — Я розчаровано зітхаю й роблю, як він каже.  

— Але я хочу погратися зі шпагою. Так же набагато цікавіше. — Поки він буде мені щось пояснювати я десять раз встигну відвідати царство Морфея. Хіба він не пам’ятає, як часто я засинала на уроках? Про те, що я ще той сонько не говорив хіба що лінивий. Насправді ж мені просто було дуже нудно і я вбачала більше сенсу в практиці, ніж у теорії. 

— Я дам тобі шпагу, але коли ти будеш до цього готова. А зараз я влаштую тобі невеличкий історичний екскурс. Чи знаєш ти в якій країні зародилося фехтування? — Відчуваю себе зараз студентом, який прийшов на пару без зробленого домашнього.  

— Підозрюю, що не у Львові, — з сарказмом відповідаю, знімаючи маску. Серце підказує, що найближчі години вона мені не знадобиться.  

— Розумниця. Ще варіанти будуть? — Давид відкладає шпагу й сідає навпроти мене у позі султана. — Дивись мені у вічі, Аліно. Щось мені підказує, що цей погляд погубить нас обох.