Відьмина служба підтримки - Юлія Богута

Піднімаючи очі на шокованого фенікса, який налякано тримався за серце і повільно усвідомлював, що накоїв, я могла тільки похитати головою. Система безпеки вкотре затопила кабінет і мене разом із ним. Вода стікала навіть із кінчика носа, щоб її. Одяг безпардонно прилип до тіла, викликаючи свербіння. Від холоду, по шкірі квапливо пробігло стадо мурашок. Все-таки кристали мали ще й охолоджуючий ефект, для якнайшвидшого усунення вогнища. Як результат, прощалася я зі своїм клієнтом замерзлою, промоклою і в засмучених почуттях.

— Ело...? — тихо покликав диван, коли Калео отримав пояснення і пішов.

— Що? — бурчала я, знімаючи з себе піджак і натягуючи поверх вологої блузки пальто. Йти додому у мокрому не хотілося, але особливого вибору не було. — Думаєш, я кричатиму на тебе? Не буду. Мені від цього сухіше не стане. Я просто втомилася, знаєш?

— Вибач... я правда не хотів… — засмутився він.

— І він не хотів. Але в результаті я тут стою мокра та замерзла, — видих зірвався з губ. Натиснувши на скроні пальцями, я на мить прикрила очі, а потім вийшла з кабінету.

Нічим непримітні коридори теж були усі в калюжах. Прямо не Хелловін, а всеконторний потоп. Це зовсім не було схоже на свято. Стільки турбот звалилося, а ще треба було відправити зілля вагітній вовчиці та зайти до Алана. Не кажучи вже про святкове готування та посиденьки з чашкою чаю. Хотілося напитися в мотлох і заснути під теплою ковдрою, не думаючи про чужі проблеми.

А ось Делірія, на відміну від мене, вже бурхливо святкувала. То тут, то там чулися пісні, верески та сміх мешканців міста. Малі діти бігали в милих костюмах з пакетами й клянчили солодощі у перехожих. Всі веселилися, доки я мерзла та сьорбала носом. Холодний осінній вітер пронизував пальто. Щоб хоч якось зігрітися, я натягла теплий шарф вище, на ніс. А що? Йому теж було холодно, а рукавицю для нього ще ніхто не придумав. Нажаль.

Діставшись до будинку, я змогла переодягнутися в м'який бордовий светр та чорні штани. Мало ж бути хоч щось теплим в цьому світі? Знайшовши на полиці мою улюблену пару червоних в горошок шкарпеток, я надягла поверх них масивні черевики й кинула необхідну колбу в сумку. Виходити надвір зовсім не хотілося, але треба було. У сухих речах уже не було так холодно, і я могла із задоволенням насолодитися атмосферою свята і навіть величезна черга, простягнута на метрів з двадцять до пошти її не зіпсувала.

Вирішено. Посиджу трохи в Алана, повернусь додому, насмажу собі картоплі та висплюсь на честь Хелловіну. Головне, не забути вимкнути телефон, щоб п'яні клієнти не дзвонили всю ніч. А заразом і тортик замовлю бабі Дані — Містер Хоум напрочуд смачно пече, їй точно сподобається. Ну, свято, постривай!