Відьмина служба підтримки - Юлія Богута

— Це не компенсація, а хабар за те, щоб ви з'явилися тут увечері й порадували нашу дружню компанію.

— Ви теж до неї входите?

— Так, мене вибрали її головою! — засміявся чоловік. — Уявляєте? Мої меблі дозволили мені перебувати в моєму ж кафе і навіть схвалили мою кандидатуру для запрошення вас на свято.

Від подібного перебігу подій моя серйозність зникла і я розсміялася на все приміщення, тримаючись за живіт. У голові яскраво спалахнула картинка, де двері, половик, ніж і стійка вирішували, що робити з Аланом. От свахи! Хоча, якщо чесно, отримати подарунок було дуже приємно. Звичайно, я розуміла, що симпатія Алана не проживе й тижня, але ж це не заважало нам потоваришувати? Чому б не отримати в особисте коло когось, хто не вважав мене шизофреніком і, в разі потреби, зможе витягти мене з відділу вартових, якщо я знов почну говорити зі стовпом. Хтось же повинен був у цьому місті знати, що я не хвора на голову?

— Добре, Алане, я прийду. Надто смачні у вас хабарі, щоб відмовлятись. Дякую.

— Не хочете випити чаю, коли вже зайшли? Я хотів би дещо запитати у вас, — подивившись на годинник, я зрозуміла, що часу на чай зовсім не лишилося. Чоловік помітивши мій жест засмутився і ледь усміхнувся, — вам вже потрібно йти?

— Так.

— Що ж... тоді до вечора? — він хотів було взяти мою руку, але я вчасно прибрала її в кишеню. — Бажаєте, я приготую вам щось особливе?

— Не варто, я пробуду недовго. До вечора, Алане.

У кафе повисла неприродна тиша. Лише десь на кухні шумів Кай, а тут, у залі, було зовсім тихо. Не чекаючи, коли зміниться атмосфера, я розвернулась і пішла до виходу, щоб не бентежити всіх ще більше. Цікаво, як вони примудрилися подружитись за такий короткий проміжок часу? Раніше подібного не траплялося. Річ у тому, що їх виявилося багато в одному приміщені? Чи свою роль відіграло свято? Або ж справа була в гарній компанії?

— З тебе келих вина! — крикнула стійка мені навздогін, на що я тільки похитала головою. І чому вони завжди такі шантажисти? — Смачного, дорогого!

— А мені вистачить прального порошку, — простягнув нахабно половик під моїми ногами. Цього разу він навіть не скаржився на свою долю.

— А мені поліроль зі спиртом! — підтакнули двері, відчиняючись перед моїм носом. Десь за спиною почулися кроки. Коли я вже переступала поріг, хтось тихо додав, — Ти приходь частіше, адже ми сумуємо за тобою. В нас же теж є душа.

— Добре я прийду...

Було ніяково обіцяти щось дверцятам. Адже вони були чим? Лише шматком обробленого дерева, з яким я говорила посередині вулиці. Проте було в їх словах щось таке, що не дозволяло бути байдужою, як завжди. Можливо тому, що мені довелося з ними всіма поговорити довше. А, можливо, мене зачепило саме місце і чого вже лукавити — містер Хоум. Дивно було бачити настільки спокійну реакцію на подібне божевілля. Зазвичай люди тікали в жаху і думали, що я психована. А цей виявився досить стійким, ще й жартував у такій ситуації...

Хто ж ти такий, Алане Хоум?