Непокірний трофей - Олена Гуйда

Але перед очима одразу ж з'явився такий яскравий і такий болючий спогад. Він загинув на полі бою і... я, звичайно ж, бачила останні три миті його життя. Він бився з гордо піднятою головою, загинув як герой... Але від цього анітрохи не легше.

І батько знав про те, як все для нього закінчиться.

- Якщо все життя втікати в страху від смерті, то для чого тоді жити? – голос батька луною пронісся в спогадах. - Запам'ятай, страх — це доля слабких, люба моя. Нам не дано вибирати, як або коли ми підемо з цього життя. Але ми можемо вирішувати, як жити зараз. Ось що головне.

- Але може, боги дали мені цю силу, щоб застерегти тебе! – пам'ятаю, як я єдиний раз у житті розплакалася при батькові. – Щоб дарувати тобі довге життя! Щоб ти побудував сильну, могутню імперію!

- Твій дар лише попереджає, - батько тяжко зітхнув. – Смерть не обдурити, вона не наш суперник. Це лише частина шляху. Пам'ятай про це.

І я пам'ятала. Пам'ятала, але намагалася жити, не дивлячись нікому в очі і вважаючи дар богів своїм особистим прокляттям.

Хоча зараз саме цей дар полегшував ув'язнення. Усвідомлення того, що все повернеться, обов'язково повернеться і стане майже як раніше вселяло таку тендітну надію. Потрібен лише час.

Замок за моєю спиною клацнув, і все всередині тут же стислося. Невже він вирішив все ж зганьбити свій трофей?! Різко розвернулася, але натрапила лише на постать незнайомого мені вартового. Він не був схожим на інших - відкрите обличчя і привітна посмішка на губах ніяк не в'язалися з образом суворого воїна. І... він не розглядав мене як здобич...

- Мені наказано супроводжувати вас у вашу спальню, - він заговорив низьким голосом. І додав: - Тільки без дурниць. День метушливий сьогодні, пожалійте старого.

"Старому" було приблизно близько двадцяти, може, трохи більше. Вогненно-руде волосся коротко стрижене, на відміну від більшості варварів. І взагалі, був якимось іншим.

Я мовчки пішла до дверей.

Втікати зараз і правда було дурницею. Цього робити я точно не збиралася. Наступного разу продумаю план "від і до". Підберу зручний одяг і виберу найбільш вдалий момент. А зараз... зараз мені хотілося переодягнутися і спробувати забутися сном.

Шлях до моєї спальні, що знаходилася в іншому крилі палацу, ми пройшли мовчки. Не було жодної посмішки, жодного принизливого зауваження. Перед очима мелькали силуети служниць, фігури варварів, які поспішали в обідній зал. Десь далеко чувся знайомий барабанний бій, що повідомляв про початок обіду. І те, що мені не треба було брати участь в цій виставі, розважаючи варварів, невимовно тішило.

Двері в мою кімнату були розкриті. Варвари крадуть залишки моїх прикрас? Виносять усе найцінніше? Переступила поріг своєї кімнати і... не повірила своїм очам!

Каталея!

Подруга розставляла на невеликому столику тарілки з ароматними стравами, столові прибори, фрукти і графин з рубіновою рідиною. Вона нітрохи не змінилася з часу нашої останньої зустрічі. У довгій вільній сукні, темне волосся зібране у високу зачіску не прикривало оголених плечей, легкий рум'янець на щоках і як завжди щось наспівувала собі під ніс.

- Адріана! – вона різко розвернулася, а в наступну мить кинулася до мене назустріч і міцно обійняла. – Нарешті! Як я хвилювалася! Як ти?

- Я... добре, - відсторонилася, розглядаючи подругу. Вона дивилася на мене з тривогою. – А ти? Як ти тут опинилася?

- Попросилася стати твоєю новою служницею, - Каталея знизала плечима.

Все всередині похололо. Невже Хейді запідозрили в тому, що вона чимось допомогла мені?

- А де Хейді?

- Її відправили на кухню! - подруга знизала плечима, а потім перевела погляд на поділ сукні. - Ох, у тебе вся нога в крові! І сукня порвана! Я допоможу тобі переодягтися!

Мені і самій хотілося позбутися принизливого наряду як можна швидше.

- Ох! Погано виглядає! – Каталея похитала головою, роздивляючись рану на нозі, і дістала якийсь флакончик. - Потрібно обробити рану!

- Це просто подряпина. Заживе, - я відмахнулася, перехопивши долоню зі склянкою, і заговорила пошепки. – Краще розкажи мені, що взагалі сталося?

- Ох, Адріана, - Каталея все ж змочила білу хустку в рідині з флакончика і приклала до подряпини. – Стільки всього сталося, за раз і не розповісти. Я намагалася до тебе пробратися весь цей час... Але ні під яким приводом не виходило... А сьогодні побачила, як Вигнанець тебе піймав...А потім дізналася, що ти намагалася втекти!  Я думала, він тебе велить стратити!  Але він тебе вирішив зробити своїй жінкою...

 - Що ?!  - я відсахнулася.  - Я не його жінка!

 - Але цей наряд ... І ти була в його спальні!  - в голосі подруги відчувалася недовіра.  - Ось я і подумала ...

 - Ні!  - похитала головою.  - Я швидше розпрощаюсь з життям...

 - І дарма, - Каталея похитала головою, не дослухавши.  - Ніби це щось змінить.  Потрібно бути мудрішими...

 - Про яку мудрість ти говориш?  - я напружилася.  - Поки я сиджу тут в чотирьох стінах вони вбивають наших чоловіків, б'ють і ґвалтують наших жінок ...