Непокірний трофей - Олена Гуйда
Адріана
Позадкувала назад. Язик прилип до піднебіння, по тілу прокотилося нервове тремтіння. Уф... Це просто тварина. Головне не панікувати, і тоді я зможу пройти мимо. Дуже на це сподіваюся...
- Спокійно, хороший котик, - я повільно заговорила, намагаючись скоріше заспокоїти себе, ніж тварину. - Я просто пройду вперед, добре?
- Не добре, - почувся низький знайомий голос, і я, різко обернувшись, наткнулася поглядом на чоловічу фігуру. Він був оголений до поясу. Темне волосся, що змокло, прилипло до чола, а в руках Вигнанець тримав дворучний меч. - Прийшла поспостерігати за нашим тренуванням, принцеса?
Від несподіванки всі слова разом забулися. Я зробила ще крок назад, судорожно міркуючи, що робити. Варто мені тільки сіпнутися убік, як мене відразу піймають... Це ж треба було їм вибрати місцем тренувань королівський сад!
На кожен рух барс реагував загрозливим гортанним ричанням. А Вигнанець продовжував дивитися на мене так, немов уже одним поглядом роздягав догола.
- Так і будеш мовчати? - гаркнув чоловік, втрачаючи терпіння, і різко скоротив відстань між нами, вчепившись у моє плече.
- Я маю право ходити там, де хочу! Це мій дім, - підняла погляд і спробувала вирватися із захвату. - Я спадкоємиця роду Тиммерманс...
- Ти не маєш ніяких прав тут, якщо я не дав тобі їх, - не давши мені й найменшої надії вирватися, процідив Вигнанець і із силою смикнув, волочачи назад до палацу. - Доведеться засвоїти це, принцеса!
О небеса! Він був більше мене разів в три, і впиратися, а вже тим більше, намагатися вирватися просто не було ні єдиного шансу. Я мимоволі перебирала ногами, проклинаючи свою удачу й закусивши губу від розпачу.
Що зараз буде? Що він ще зробить? Віддасть мене на поживу своєму барсові? Або воїнам…Хоча, я б зволіла загинути від пазурів тварини!
Вигнанець упевнено направлявся убік головного входу в палац. Миготіли обличчя переляканих служниць, байдужних воїнів. У якийсь момент мені здалося, що серед інших я бачила Каталею. Тендітна дівоча фігурка мигнула серед кущів і відразу зникла. Чи це все-таки не вона?
У будь-якому випадку, навряд чи ми з нею взагалі ще побачимось...
Від однієї цієї думки мене з головою накривала паніка. А Вигнанець не сповільнюючи кроку, волочив мене нагору по сходам, після - на другий поверх і, штовхнувши двері в покої, що раніше належали моєму батькові, затяг мене в добре знайому кімнату.
До горла підкотила нудота.
Із громовим гуркотом закрилися двері, немов упала могильна плита на всі мої надії. Вигнанець зупинився, встав підпираючи двері й схрестивши руки на грудях, все так само дивлячись на мене з якимсь незрозумілим виразом обличчя.
- Що тепер ти скажеш про свої права?! - запитав він, не приховуючи глузування в голосі, а після відірвався від дверей і повільно, немов хижак, почав скорочувати між нами відстань. Немов до здобичі. Немов роздумував, як нападати...
У роті пересохло, серце завмерло, а потім затріпоталось, немов бажало вилетіти з грудей. Знову подивилася в його очі... І знову його швидка смерть відбилася в моїй пам'яті. Вдихнула повними грудьми, проясняючи думки.
- Скажу лише те, що той, хто взяв владу силою, довго не протримається на місці володаря, - заговорила крізь стиснуті зуби. - У твоїх правилах лише гнітити й убивати безневинних. Божий гнів обрушиться на тебе зовсім незабаром.
І знову ця крива, глузлива посмішка. Він сміявся наді мною. Просто насміхався.
Різкий рух, я знову опинилась в його руках, притиснута до стіни без найменшої надії вирватися. І тепер наші тіла розділяла лише тонка тканина сукні. Мене обдало жаром його шкіри.
– Не про богів тобі варто думати зараз, – прошептав він, обдаючи обличчя теплим подихом.
І я запекло забилася, намагаючись вирватися. Але куди там... Його рука сковзнула уздовж тіла, мнучи тонку тканину напівпрозорої сукні танцівниці. Мозолиста рука подряпала шкіру. І слідом він упився в мої губи поцілунком - владним, твердим, вимогливим, змушуючи задихатися.
А мені, уперше від дня, коли загинув батько схотілося розридатися. Але не зараз. Потім, коли ніхто цього не побачить.
Я викрутилася й із усього маху вдарила його ногою. Здається, заподіявши собі болю більше, ніж йому. Але він все-таки відсторонився, його очі були так близько, що, здавалося, придивившись, я зможу бачити всі його думки. Але дивитися на нього в мене не було ані найменшого бажання.
- Уперта, маленька принцеса... - зронив він, глумливо. - Ти розумієш, що не в тому стані, щоб упиратися? На твоєму місці кожна б намагалася домогтися мого розташування, намагалася догодити.
- Ти можеш завоювати моє королівство, поневолити мій народ. Можеш взяти моє тіло, - скинула погляд, намагаючись вкласти в нього всю свою ненависть. - Але ніколи ти не зломиш мій дух. Чуєш? Я буду молити богів про твою смерть!
- Один раз, ти сама прийдеш до мене! - тихий шепіт і... не погроза, скоріше - обіцянка. - И молити ти будеш зовсім про інше!
І його слова, вимовлені таким шепотом, відгукнулися дрібними мурашками на шкірі.
А на доказ своїх слів, він рвучко відсторонився й навіть зробив кілька кроків назад.
- Посидиш тут поки. - скомандував він, - И не стрибай у вікно, там Кейх. Гризти може не стане, але наступного разу не буде таким добрим до тебе.
І не чекаючи відповіді, Вигнанець вийшов геть із колишніх, уже опоганених, покоїв мого батька.
Проскрежетав дверний замок, відрізаючи мене від жаху, що ледь не довелося пережити. І я повільно осіла на підлогу, закривши обличчя руками й намагаючись зібратися й не провалитися в істерику.
Він відступив. Чому? Хоче продати мене братові? Обміняти? Який його план?! Стисла руки в кулаки і піднялася на ноги.
Поки я жива, я не здамся! Наступного разу втеча вдасться. І моїм приниженням прийде кінець.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
