Академія об'єднаних талантів. Туман бажання - Лада Астра

– Та чого ти так дерешся. Я не глухий. Ти знаєш її? Так у чому тоді проблема? Вона ж їхня подружка, тож значить така сама, як і вони. Чи боїшся, що тебе не вистачить на всіх? – не розумів такої схвильованості Гер.

– НЕ МОЖНА. Їй не можна сюди. Благаю!!! Забери Елю. Вона ще незаймана!!! – просто вже бився в істериці Лім.

– От дідько! Ти будеш моїм боржником до кінця своїх днів, – сказав Герман і кинувся навздогін компанії, що недавно покинула дах.

     Наздогнати їх вдалося тільки коли до його кімнати залишалося декілька кроків, тому рішення приймати треба було швидко і без зайвих зволікань. Герману дуже пощастило, що перед входом у кімнату дівчина якось невпевнено затрималась, пропускаючи вперед своїх подруг і він вчасно цим скористався, перехопивши її поперек талії до того, як Ден і Роб зачинили за дівчатами двері. 

   Відразу довелося закрити їй рукою рота, щоб не наробила шуму. Ох і войовнича сіра миша йому дісталася. Вже навіть думав, що не втримає її, поки ніс до кімнати Дена.

– Хлопці, ви вільні, ідіть відпочивати, я зараз тут розберуся і приєднаюсь до вас, – відпустив Герман своїх помічників і закрив за собою двері, звільняючи відразу дівчину. Та кинулася якомога далі від нього у темноту кімнати.

– Хто ти? Що вам треба?! – кричала дівчина з темряви

– Нічого. Мені нічого не треба. Просто ті розваги для дорослих дівчаток. Ти ж ще не така, правда? – намагався заспокоїти її Гер.

– Що ви зробили з Мілою і Віккі? Що задумали? Чому зачинили там? – продовжувала сипати запитаннями ця сіра тінь, яку Герман зараз навіть не бачив, а тільки чув.

– Та все добре буде з твоїми подругами. Розважаться трохи та й усе. Можеш спокійно повертатись до дому, – промовив Герман і нарешті додумався увімкнути світло. 

   Але коли в кімнаті стало все видно, то перше й останнє, що він побачив, була залізна блискуча статуетка, яка летіла прямісінько йому в лоба. І долетіла від неочікуваності у ціль. На секунду світло вимкнулось вже у свідомості Германа. Цього було достатньо, щоб дівчина прошмигнула повз нього до коридору.

ЕЛЬВІРА

   Я бігла чимдуж по коридору з єдиною думкою: “Тільки б встигнути. Тільки б вони нічого не заподіяли дівчатам”. Потім я часто задавала собі запитання без відповідей. Чому не побігла в іншу сторону? Чому вирішила, що маю достатньо сили, щоб врятувати Мілу й Віккі? Чому просто не покликала когось на допомогу, а кинулась самостійно до них? Чим би я їм там зарадила? І ще купу таких же доволі раціональних запитань. Але ні про яку виваженість в рішеннях у той момент навіть не йшлося. Все робилось на емоціях та шаленому адреналіні й страху, що колом стояв у горлі. 

   Добігла. Відчинила двері. Вони не були замкнені, що звісно здивувало мене, але вже було пізно, бо я зробила крок в середину. Остання моя твереза думка: “А що це за рожевий туман такий тут із запахом полуниці?”

ГЕРМАН

  Голова крутилася, в очах темніло, але він знову наздоганяв те дівчисько. Вихватив її руку, що ще тримала ручку дверей і висмикнув назовні та потягнув за собою по коридору.

– Дурепа! Я ж тобі сказав, туди не можна! Чого відразу кидатись? Невже не можна хоча б дати можливість все пояснити?! – кричав на весь коридор Герман. Йому вже було байдуже на те, хто його там почує. Голова розколювалася та ще й треба цю дівку тягнути. 

   Раптове осяяння зупинило хлопця на пів дороги – вона покірно йде за ним увесь цей час і ні трохи не пручається. Повільно обернувся, але вже розумів приблизно що там побачить. Щеняче захоплення – ось як можна було описати її вираз обличчя, а ще якась маніяцька посмішка. Це було для нього вперше. Герман вперше боявся дівчини.  

– Т-ти вже не тікаєш?

– Ні, – промовила дівчина лагідно проводячи рукою по його сорочці.

– Ііі не збираєшся?

– Не збираюсь, – тихо відповіла вона, підходячи в притул до нього.

– Мені кінець? – чомусь запитав він у неї

– Кінець, – радісно посміхаючись погодилася вона.