Академія об'єднаних талантів. Туман бажання - Лада Астра

ЕЛЬВІРА

– Відпусти, будь ласка, мою руку, – тихенько шепочу Герману на вухо.

– З якого це дива? – щиро дивується він, зовсім не звертаючи ні на кого уваги. 

   А от я звертала ще і як. Бо неможливо було нічого не помічати. Всі не просто дивилися на нас, вони з'їдали нас своїми поглядами. 

 З моменту трагедії пройшло трохи більше як тиждень. Навчання мали поновити  й  усім довелось повернутись в академію. 

  Після трьох днів нашого маленького раю Герман повіз мене до Ніни. Я не могла собі дозволити, щоб вона хвилювалася за мене, а чутки, які вже розлетілись як ті пташки з дерева, були одна краще другої. Добре, що Ніна вчасно отримала моє повідомлення і з нетерпінням чекала в дома, а не відправилася у далеку дорогу. 

   Спустошеним у цьому плані не легко. Власного транспорту майже ні в кого не має, а громадський часто розрахований тільки для пересування магів. Порталами вони не володіють, от і доводиться замовляти чергу, щоб кудись дістатись. Тому такі от не передбачуванні ситуації часто ставлять спустошених у глухий кут. 

    Після обіймів і завірення, що зі мною все добре, слідом пішло наступне потрясіння. Бо ж звісно Герман не збирався тихенько собі їхати назад. Йому конче треба було познайомитись з моїми рідними.

  За три дні, наповненні романтикою та нескінченними поцілунками на межі дозволеного, мені здалося, що я й ніколи раніше не була без нього. Що тільки зараз от все стало на свої місця, а всі мої цілі були такою дурницею. Яка різниця хто я і хто він? Якщо всередині все перевертається від його дотиків, то все інше стає зовсім не важливим. 

     Про це я й розповіла Ніні, коли ми залишились на одинці, а Герман, познайомившись з усіма, поїхав, попередивши, що в мене є чотири дні та потім він приїде за мною. 

    Тітка спочатку серйозно подумала, що я під дією якогось закляття чи може захворіла. Бо ж бойовик ніяк не міг бути моїм обранцем. Та після того, як я, намагаючись не посміхатись увесь час, розповіла їй про нього, Ніні все стало зрозуміло. “От же ж кохання. І сама прекрасна і водночас сама жахлива річ на світі. Забирає у людей волю та останні мізки” – важко зітхнула вона тоді. 

   Я розуміла її хвилювання. Певно я нагадувала їй мою маму. Навіть у дзеркалі на мене дивилася зовсім інша дівчина. Ніби доросліша та із загадковим блиском в очах. 

   Можливо це саме божевільне і не вірне моє рішення. Перестати за все на світі думати на перед. Але вперше мені було так добре. І зовсім не хотілося думати про те майбутнє. “Що має бути, те й буде. Проти долі не підеш.” – промовила я тоді своєму відображенню і доволі безтурботно провела не заплановані вихідні з родиною.

      А потім приїхав Герман, за яким я дуже скучила, не зважаючи на те, що пройшло тільки декілька днів без нього і родина моя не давала мені сумувати. А про те, як скучив він можна було судити з міцних обіймів та вкраденого при всіх поцілунку, що змусив мене червоніти перед рідними.

– Якщо ти збираєшся приховувати наші відносини в академії, то я відразу скажу що проти. Це буде наша перша з тобою сварка, – заявив тоді Герман, як тільки ми від'їхали від мого дому.

– Тобі так важливо, щоб усі про це знали? – запитала, бо насправді не була готовою до того, щоб відверто показувати наші стосунки. 

 Причина? Та їх безліч. Все надто швидко відбувається. Мої почуття затьмарюють мій мозок. Це навіть для мене очевидно, просто я нічого не можу з цим вдіяти. Прихильниці Германа оголосять полювання на мене. Не думаю, що це буде приємно. Він бойовик, а я й досі не вирішила хто я. Не зрозуміла поведінка ректора. І ще купа сумнівів, які сиділи десь глибоко, поки придушенні його увагою та такою турботою що я відчувала себе на сьомому небі від щастя. Але звісно в голос свої сумніви не озвучувала.

– Мені важливо мати повний доступ до своєї дівчини. Не ховатися у кутках, а проводити разом час. Коли захочеться, а не коли нікого не буде поруч. Я не збираюся чіпати твої рішення що до магії. Це справді маєш ти усвідомити сама. Але, квіточка моя, ми не будемо приховувати те, що між нами зародилося, – впевнено промовив він тоді.

    Я ж просто промовчала, бо заперечити не могла, а впевненості такої зовсім не відчувала. 

     От і зараз. Коли ми стоїмо у натовпі учнів і чекаємо, власне кажучи, ректора з промовою стосовно всієї цієї ситуації, він спокійнісінько обіймає мене та навіть волосся цілує, встигаючи перемовлятись зі знайомими та представляти мене як дівчину своїм друзям. А я вже майже трясуся від жалючих поглядів звідусіль і намагаюся хоч трохи відсторонитись від нього. Якась захисна реакція спрацювала, чесне слово. Інстинкт самозбереження, інакше не скажеш. 

– Якщо ти й далі будеш намагатися ну зовсім не помітно відпихнути мене якомога далі, я можу й психанути та повторити наш ранковий поцілунок, але вже при всіх, – прошепотів цей гад мені на вухо. Я аж розчервонілась, згадуючи ранок і те, що ми ледве не запізнилися в академію через той, хм, поцілунок.

– Ти не посмієш, – прошепотіла у відповідь.

– Не випробовуй мене і не доведеться перевіряти чи я посмію, чи ні, – спокійно відповів він.

– Усі витріщаються.

– І нехай. Все одно рано чи пізно це станеться. Знаєш же що у холодну воду треба пірнати з розгону. Так швидше звикаєш до її температури. От ми зараз усім зівакам з розгону все показали. Тож день два і всі звикнуть. Перемикнуться на щось більш цікавіше. А ми будемо насолоджуватись нашими стосунками, – тихо пояснював він.