Академія об'єднаних талантів. Туман бажання - Лада Астра

    Ельф, одним словом. Ці індивіди вважають себе вищою расою, тому відносяться дещо зверхньо до людей і дозволяють собі ось таке нахабне розглядання, неначе я якийсь цікавий експонат на виставці.  

– Взагалі то, я мала б зараз тебе тут прикопати на місці. Завдяки твоєму винаходу, моє життя полетіло в прірву, – серйозно примітила я.

– Ти тепер дівчина нащадка однієї з найвпливовіших родин цієї країни. Думаю ти маєш зараз цілувати мої красиві пальчики за те, що вони створили Туман, – він самовдоволено помахав в мене перед очима своєю дійсно ідеальною кінцівкою.

– Ти огидний, – кривилася я.

– Ти перша, хто говорить мені таке. Обережно, ато ще захочу доказати протилежне, – знову стріляв він очима. 

    Але я все-таки витримала той погляд і поставила те питання, яке вже давно муляло мене:

– От скажи мені Ноель? Нащо взагалі було вигадувати таку дурню, як оцей Туман бажання? Не думаю, що в тебе є проблеми з увагою дівчат. Ти ж теж постраждав через нього. Навіть академію не закінчив.

– Про виліт з академії не жалкую. Там було нудно ще з третього курсу. А от що до Туману, то якщо бути чесним, я взагалі зовсім інше створити намагався… Але не вийшло, тому взяв по максимуму з бракованого виробу, як то кажуть, – зовсім по іншому посміхнувся Ноель. І я ладна була руку дати на відсіч та він тільки що нервував. Показав на секунду себе справжнього. Висновок один – він працював над чимось дуже важливим для нього, багато років працював, а коли не вийшло, він закрився, можливо навіть розчарувався. 

– Спілкуєтесь? – із не дуже добре прихованою злістю запитав Герман, сідаючи біля мене й обіймаючи за плечі. 

  Посміхнулася мимоволі, бо, по-перше, відчула неймовірний спокій коли він повернувся, а по-друге, він ревнував. Свердлив злим поглядом свого друга і міцно мене обіймав. Мітив територію кожним своїм рухом. От дурник. Ніби якась зовнішня краса може мати для мене суттєве значення.

 Навіть зараз, дивлячись на нього, поступово усвідомлюю наскільки швидко він став для мене рідним. Поруч з ним не має страху і я відчуваю себе в безпеці. Ніби спочатку іду я, потім він, а тільки тоді увесь зовнішній світ. 

    Дивне і нове для мене розуміння, враховуючи що майже з самого дитинства я завжди була сам на сам з усім світом. Але спостерігати за його ревнощами чомусь мені подобається. Я жахлива і певно так не можна почуватись та мене ніколи ніхто не ревнував раніше. 

– Привіт друже! Ось, трошки погомоніли з твоєю дівчиною. Чарівна цукерочка тобі дісталася. Можеш офіційно мені подякувати, – нахабно посміхнувся ельф, навмисно драконячи Германа. 

– Подякую. Не сумнівайся. Відійдемо і я подякую тобі декілька разів. 

– Уф-уф які пристрасті вирують у повітрі. Я аж надихаюсь від вас. Хочеться написати якогось романтичного вірша. До речі, я ж ще й доволі не поганий поет. Маю свою збірку віршів. Хочеш подарую тобі? – знову він посміхався мені, ігноруючи закипаючого Германа.

– Я насправді зараз тільки їсти хочу. Цікаво. В тебе тут взагалі годують гостей? 

   Тільки но Герман побачив, що мені байдуже на загравання рудого спокусника, він відразу помітно розслабився і теж почав просто жартувати та зачіпати друга у відповідь. Невже справді вирішив, що я настільки легковажна?

  Загалом далі атмосфера стала набагато спокійнішою та комфортнішою. Ноель закінчив свої веселощі й перетворився просто на компанійського хлопця, з яким цікаво вести бесіду.

    Він довів свою гостинність та ми чудово і смачно пообідали у його ресторані. Що правда в кінці Герман таки відійшов з Ноелем не надовго, але я вже не хвилювалася, бо пропередньої напруженості не було і звісно ж ельф просто жартував у своєму стилі, а Гер просто ще не знає мене добре от і все.

ГЕРМАН

– Я коли-небудь тебе прикінчу, рудий ельфійський покидьок. Що за жарти? 

– Звичайна перевірка. Твоя цукерочка її успішно пройшла.

– Що за дитячий садок?

– Я так і не почув слів подяки, Громику.

– Ти коли-небудь забудеш це дурне дитяче прізвисько?

– Воно піде зі мною у могилу, а поки я живий доведеться тобі це терпіти. Дякуй, що я тебе так не називаю на людях.

– Ти ж зрозумів, що я її сюди не просто так привів?

– То ж не дурний. Що, безпроблемну дівчину не можна було знайти?

– Це не питає. Зрозумієш може колись. Коли подорослішаєш.

– Е ні. Я не людина якась там. Мені ваші ці рожеві шмарклі й за дарма не треба.

– Ти щось помітив у ній? Є якийсь магічний вплив? 

– Безпосереднього немає. Дівчинка надто сильна, щоб хтось міг якось вплинути на неї непомітно. Але є дещо, що мене збентежило.

– Що саме?

– Її перстень...