Академія об'єднаних талантів. Туман бажання - Лада Астра

ЕЛЬВІРА

   Прокидатись було важко. Певно так подіяла на мене заспокійлива настоянка, що навіть вранці важко прийти до тями. Яз закуталася у ковдру Германа і не мала бажання вставати. Так хотілося б вірити, що вчорашня ніч то був страшний сон. Але ж я тут, у ліжку бойовика і це означає що все то мені не наснилося. 

– Прокинулася? – запитав Герман, заходячи в кімнату. Я в цей час вже сіла, не вилізаючи з ковдри.

– Прокинулася, – важко зітхнула я.

– Тоді давай я віднесу тебе вмитись і будеш снідати. Не знав що ти любиш, тому набрав усього потрохи, – промовив, підходячи до ліжка з тацею заставленою різноманітною їжею. 

– Слухай. Може я сама якось дошкандибаю? Мені не зручно, що тобі доводиться мене носити туди-сюди, – відсунулася я від його хватких рук, але вони все одно дістали мене.

– Мені не важко поносити. А тобі на ногу ставати не можна, Забула? – посварився на мене він поки ніс у ванну.

– То що, ти збираєшся мене три дні на руках носити? 

– Збираюся, – відповів він і закрив за мною двері та вже через них промовив: – Там щітка нова для тебе і ще мило якесь дівчаче. З ранку придбав, загалом подивишся там.

 Глянула, а на полиці біля раковини розрослася рожевою плямою купа дівочих баночок. Щітка теж рожевою була. Посміхнулася мимоволі, уявляючи як він все це скуповує. Ото продавчині матимуть про що поговорити. 

    Вмиваюся, а всередині розквітає така ж рожева, як ці баночки, квітка. От як взагалі може так бути? Щоб і погано все і водночас неймовірно добре.

– Герман… Дякую тобі, – звернулась до нього, коли він вже всадив мене біля столика снідати. – Ти стільки робиш для мене…Я…Для мене ніхто і ніколи стільки не робив.

– Люблю бути в усьому перший, – грайливо промовив він, зводячи все до жарту. 

– Просто не до кінця розумію… Що відбувається? Між нами? – запитала чи в нього, чи певно навіть у самої себе. 

   Бо в голові й досі була каша якась з усіх останніх подій. Життя летіло шкереберть, але я хапалася за щось хороше в ньому. За зовсім нове для мене відчуття. 

   Дивлюся на нього і розумію — мені чомусь байдуже що робиться навколо. Головне, щоб він був поруч. Невже це і є справжнє кохання? Завжди думала, чому мама не пішла від батька? А можливо вона просто не могла цього зробити? Як я от зараз усвідомила, що не зможу бути без нього. Такого самозакоханого бойовика, що накупив мені рожевої косметики. 

– Що саме тебе цікавить, квіточко? – серйозно запитав він і я побачила як напружилося все його тіло.

– Те, що було між нами там біля гуртожитку. Твій поцілунок і…

– Так. Поцілував. І не збираюся просити вибачення. І зараз би поцілував, так ти ж не даси. Що тобі не зрозуміло, Віра? Подобаєшся ти мені. Навіть більше, ніж просто подобаєшся. Здогадувався про це і раніше, а коли вчора подумав що втратив тебе, то все стало на свої місця. Тільки давай зараз без оцих твоїх розповідей про нашу несумісність. Три дні як  мінімум я тебе нікуди не відпущу, а потім будеш вже відвертати від мене свого носика. Але попереджаю відразу, я тобі не дам спокою. Я впертий і свого доб'юся. Кажу тобі про це прямо, щоб не плекала марні надії кудись від мене дітись, – все це він промовив насуплено і спідлоба. 

   А мені сміятись хотілось, бо все в нас не так, як у людей. І знайомство і навіть от у коханні зізнання дивне. Ніби й свариться, нападає, але ж я розумію про що він говорить, а ще відчуваю його приховане хвилювання за кожним словом. 

  Мені до голови прийшла одна божевільна ідея. Можливо мене таки добряче стукнуло по ній, а цілитель просто не помітив того? Бо інакше як можна пояснити те, що я зробила?

– Можеш підсісти ближче, я тобі щось скажу тихенько, – промовила до максимально здивованого хлопця і ледве стримала посмішку.  

   Він підсів до мене на маленький диванчик і я просто потягнулася та поцілувала його в губи. Легкий такий дівочий поцілунок вийшов. Але він завмер з розширеними очима. А потім доторкнувся рукою до мого лоба.

– Т-температури ніби не має.

– Ти просто зарано зробив висновки. Не люблю, коли за мене на перед щось вирішують, – посміхнулась йому.

– А якщо серйозно? – без жартів запитав він.

– А якщо серйозно, то я розгублена, Герман. Не розумію що відбувається і куди все котиться. Але вчора я теж дещо усвідомила. Коли ти прийшов і забрав мене звідти я зрозуміла, що радію тобі, як нікому іншому. Що чекала саме на тебе. Що ти дізнаєшся і забереш мене. Я…Мені важко через усе переступити, але я розумію, що й без тебе вже не зможу.

   Одинока солена крапля скотилася по моїй щоці, але впасти не встигла. Її перехопив Герман поцілунком, а потім пригорнув мене до себе і знову розцілував, як тоді, в темряві.

  І я відповідала на всі його поцілунки, сама горнулася в його ніжні обійми й ніби відчувала, як моя особиста внутрішня пустеля перетворюється на оазис з вічною весною. 

– Я зараз тебе з'їм і ти залишишся голодною, – смішно промовив він у мої губи докладати сили, щоб розірвати наш поцілунок. 

– Ти так дивишся на мене, що можна вдавитись, – промовила через якийсь час, коли він все-таки відсів і ми почали снідати. Але ж його погляд. Важко зосередитись на їжі, коли на тебе так дивляться, ніби ти сама смачна їжа.