Меланка - Нора Нойс

- Доню! Може тут почекаєш, а Арсайла сам злітає?
Ну скільки можна? Серйозно? Вже третій день мама бігає за мною з надією відмовити від польоту.
І так! Вони поселилися у моєму маєтку і там стався миттєвий погром.
Слуги в шоці, бо ще три дні тому тут було чисто і тихо. А зараз вони тільки те і роблять, що щось прибирають і слухають постійні крики моїх сестер, які вічно за щось воюють.
У вовків до нашої сімейки вже всі звикли, а от дракони були в повному шоці.
- Мам! Я лечу. І повернуся. Чесно.
Може й без тих проклятих чоловіків, але точно повернуся до своєї сім’ї. Підозрюю, що саме через це мама і хвилюється. Що я не захочу вертатися на Ренару.
Я, звичайно, скучаю за Землею, але не на скільки, щоб лишитися там. Тут моя сім’я і я точно хочу бути з нею.
- Люба, не хвилюйся, тобі не можна!
Даніель притискається до мами зі спини і обнімає її за животик.
І от дивлячись на їхню любов, я може й на декілька відсотків вірю в ту істинну любов. І можливо й собі б хотіла такі стосунки. Але, як тільки згадую Декарая, весь той картковий будинок з почуттів починає сипатися.
О, ні! Тримай себе в руках, Меланко!
От мені цікаво. Чому досі я не відчула своїх істинних? Є в мене одна думка, але я не наважуюся нікого запитати про це. А то ще подумають, що мені дійсно цікаво.
Підозрюю, що якщо ці мої чоловіки знаходяться на Землі, а вона не магічна планета, той магія істинності приглушена. Але то так. Мої припущення.
Нарешті нам вдалося відбитися від мами і зайняти свої місця у космічному кораблі.
- Як ти, доню? Готова зустрітися з істинними?
- Чекаю не дочекаюся!
- Не будь колючкою! - штовхає мене плечем Арс. - Як тільки ти побачиш їх і відчуєш, як твоє серце наповниться любов’ю.
- Ахахаха. Ой не можу...
Іржу, як ненормальна. Оце наш вовк видав. Серце наповниться любов’ю. НУ...все. НЕ можу зупинитися. А коли ще й бачу перекошене обличчя дводушника, сміюся ще голосніше. Оце придумав.
- Серце наповниться любов’ю? - перекривляю його слова. - Арсе, ти такий поетичний. От не подумала б ніколи.
Дракони, які летіли разом з нами, відвернулися. Напевно, щоб Арс не бачив їхніх посмішок. Бо в одного аж плечі тряслися. Бідний, стримувався, як міг.
- Ти невиправна. Сподіваюсь, твої чоловіки повпливають на тебе.
- Ага, надійся.
Як би я на них не вплинула! Теж мені, приборкувачі жінок. Думаю, якщо там якась істинність спливла, ми маємо відразу стати білими, пухнастими домогосподарочками. Пф.
Весь наступний політ Арсайла тільки зиркав на мене сумним поглядом. Та й добре. Бо слухати про кохання я точно не хотіла. Та мене вернуло від цього. Що вже приховувати?
- Готуємося до посадки! - крикнув хтось.
О, нарешті! Я випрямилася в кріслі, усміхнувшись. Оце я розумію.
- Хвилюєшся?
Арсайла помахав перед моїм носом амулетами, які блимали в унісон.
От, блін. Я планувала спочатку збігати за гаджетами, потім в клуб відірватися, але Арсайла псує всі веселощі.
- Блін.... Може спочатку мої справи зробимо, а потім заберемо тих нещасних?
- Ці нещасні - також твої справи!
Арсайла, чорт би тебе взяв.
Виходу не було, тому довелося сідати в літаючу машину. Як тільки ми злетіли над землею, пілот зробив її невидимою, щоб не шокувати землян.
- Полетіли — махнув рукою Арс.
Він зайняв місце біля водія, а я тиснулася ззаду, в секції для викрадених немовлят.
О, так! Саме за дітьми повітряні найчастіше літають. Прямо викрадачі дітей якісь.
Я втиснулася всім тілом між сидіннями пілота Стіва і кріслом Арса, щоб все краще роздивитися.
Якщо чесно, я дуже скучила за земними пейзажами та людьми. Тому всю дорогу роздивлялася людей, транспорт, будинки. Все таке незвичне в порівнянні з Ренарою, ще й континентом Олофа, де розвиток завис на рівні середньовіччя.
- Стів, зверни ліворуч, — командував Арс, тримаючи перед собою пошуковий амулет.
А він зараза почав сильніше світитися і блимати. Ой не подобається мені це.
- Майже на місці.
Я тільки стиснула губи сильніше. О, так. Добивай мене.
Ми були біля якогось незрозумілого парку чи то лісу. Ну чудово, надіюся мої істинні не бомжі, які живуть в наметах у лісі. Бо якого чорта вони забули в цих кущах? Ну чесно. Місце відлюдне. Навколо ні душі. І тільки за сто метрів, приблизно, проходила автомагістраль.
Сподіваюсь, вони гриби пішли збирати, а не труп закопувати.
Не знаю чому, але незрозуміле хвилювання почало накочувати на мене, наче снігова лавина навесні.
- Ем... - вхопила я Арса за руку, майже падаючи між ним і Стівом. - Може тут почекаємо. Або.....Ну його. Стів розвертайся!
Дракон шоковано втупився на мене і справді пригальмував, зупиняючись.
- Вперше бачу таке сильне бажання возз'єднатися з істинними.
- Його і нема! - гаркнула.
Це все хвилювання. Контроль летить під три чорти. Та в мене навіть руки трусяться. Що це зі мною? Вперше таке спостерігаю за собою.
- Стів рушай. - киває Арсайла.
Глибоко видихаю, бо розумію, що справді поводжуся дивно.
Поворот, ще один, моє серце б’ється все швидше. Невже мітка починає діяти? Але, як тільки вдалині помічаю фігури людей, просто випадаю з цієї реальності.
- Стів розвертай! - гарчить Арсайла.
А я не можу відвести погляду від цієї проклятої галявини. Ооооо, ось і мої істинні. І вони явно, як і я, не відчувають тої славнозвісної істинності і кохання. Бо, якого чорта вони прямо зараз трахають цю дівчину? Хууууу.
Але найгірше навіть не це. А те, що я впізнала одного з них. Декарай, чорт тебе візьми. Все ж таки ніхто тебе не викрадав. Ти сам злиняв від мене. От срань!