Меланка - Нора Нойс

Якщо коротко.
Я помирав!
І це не в переносному, чи якомусь драматичному значення. Я справді помирав. Швидко і неминучо.
Навіть не знаю чи доживу до повноліття істинної. Сумніваюся.
Для дракона, який прожив дві тисячі років, такий швидкоплинний кінець — надто швидкоплинний.
Тому зараз, притискаючи до себе свою рудоволосу королеву, я не маю права гаяти часу.
Потрібно вирішити всі справи до того, як я зійду з розуму, чи не зможу рухатися.
Насправді я не знаю, як вбивство мага смерті подіє на мене, але фінал у всіх цих історій однаковий. Хто забрав життя смерті — сам помирає.
Так, я знав це. Моя людська половина знала. А інша...Просто діяла на інстинктах.
І зараз, відмотуючи спогади назад, я й не знаю, що було б краще? Смерть істинної і моя, можливо. Бо я б не зміг жити без неї.
Чи ці роки життя, протягом яких я маю змогу бути разом з Селін? Хоча й такою маленькою і беззахисною.
Ні! Краще - нехай маленька живе. Єдине, що не дає мені спокою - це наша істинність. Надіюся моя смерть не вплине на Селін. Вона ж людина.
Всі ці думки атакували мене знову і знову.
Як тільки я відчув, що зі мною щось не так. Одразу ж зрозумів, що я помираю.
Мій дракон наче засинав і я переставав його відчувати. Останній раз взагалі тиждень не міг трансформуватися.
- Ваша Величносте!
Енді, як завжди, переляканий підбіг до мене. За цей рік він так і не став більш впевненішим.
- Так, Енді? - цікавлюся.
От, помітив я одну закономірність: коли я називаю його ім’я - він завжди червоніє і відводить погляд. Хм...
- Там вас розшукує пані Рада. - Майже пошепки повідомляє.
Може згадала, що дитину в мене залишила?
- Бу — бу — бу, — почала смикати мене за волосся Селін.
- Так маленька! Мама йде. Але я тебе не віддам.
Я притиснув її до себе, а вона у відповідь розсміялася. Емоції, які виходили від неї, наповнювали моє серце любов’ю і ніжністю.
От, які почуття я відчуваю до істинної. Ніжність, любов і вдячність за те, що вона в мене є.
- Олофе!
- Ма — ма — ма !
- Ага! - посміхнувся до Селін.
Рада йшла до мене та, що там йшла, летіла, як шалена фурія. Її руді кучері розвіювалися на вітрові, а жіночий костюм додавав відчуття, що перед тобою не світська пані, а справжня левиця.
- Так, слухаю тебе!
Коли вона підійшла достатньо близько, сказав я.
- Слухай, Олофе... - почала вона, проте різко замовкла.
- Привіт! - звернулася до Енді.
Певно тільки тепер помітила мого непомітного, тихенького помічника.
- Ем. Світлого дня! Я залишу вас?
Він подивився на мене своїми великими блакитними очима. І тільки після кивка віддалився. Проте не далеко.
- І так? - почав підганяти, бо щось вона втратила свій бойовий настрій.
- Так, так! Я прийшла сказати, що Меланії потрібен маєток.
Від несподіванки я аж хмикнув. Ну нічого собі. Видно, що енергетика нашої планети зачепила і Раду.
Це рік тому вона була зовсім не схожою на наших жінок. Скромна, щира і ніжна.
Хоча...про що це я. У Ради на разі сім дітей. Звичайно ж, вона турбується про їхнє майбутнє.
Хоча, насправді я вже підготував все для найстаршої доньки Ради, проте свого здивування не міг приховати.
Як тільки я зрозумів пів року тому, що моя смерть неминуча, я почав готувати для всіх її дітей таке собі придане.
Тому в мене було вже все приготовано. Білосніжний маєток, який пустував уже з тисячу років, я вирішив віддати Меланії.
Він був неподалік мого. Проте в більш мальовничому місці. Біля самого моря, височів над скелястою прірвою. Надзвичайно прекрасний і ніжний.
Навіть не знаю, чому так вирішив, але знаю, що цій колючці підійде. Як би вона не хотіла здаватися непробивною і самостійною, я бачив, яка вона ніжна. Особливо в ті моменти, коли приходила до мене кожного дня зі схвильованим поглядом і надією, що я знайшов Декарая.
Ось тоді я й зрозумів, що якою б Меланія не хотіла здаватися сильною, вона дуже ніжна і ранима. А за своїм гострим характером, ховає своє чисте серце.
- Так, звичайно...
- Та й куди Меланія родовий камінь поставить...Так?
Рада здивовано замовкла. Напевно не розраховувала, що я так швидко погоджуся. Проте, я й не думав сперечатися.
Родовий камінь Меланії вже стояв на своєму законному місці.
-Звичайно я виділю Меланії маєток, слуг і придане, - запевнив Раду.
Та й усім її дітям. Цього я не сказав, проте документи вже готувалися.
Але найперше, мені потрібно було передати владу в руки немовляти.
Це найважче.
В принципі всі в королівстві знають, що Селін моя істинна, тому протестів не повинно бути. Хіба що хтось може бути незадоволеним, що вона людина і чужинка. Тому потрібно було все добре продумати і перестрахуватися. Щоб і помислу  ні в кого не було, що ними буде правити чужинка.
- Якщо це все, то не буду більше тебе затримувати. Церемонію істинності проведемо в палаці Меланії, сьогодні ввечері.
Я відчув якесь незрозуміле запаморочення. Чи що? Ніколи такого не відчував ще. Тому вирішив якнайшвидше віддалитися.
Рада тільки розсіяно закивала. Надіюся, вона ні про що не запідозрила. Я не хочу, щоб хто не будь знав про мій стан.
Передавши Селін Раді, я попрямував в сторону палацу. Бажання прилягти виявилося надто сильним.
Я наскільки був сконцентрований на своїх відчуттях і хвилюваннях, що й не помітив, як слідом за мною в покої зайшов Енді.
- Ваша Величністе! - скрикнув, коли я втратив орієнтацію, і ледь встиг схопитися за поручні ліжка.
- Що з вами? Викликати цілитеся?
Він голосив все сильніше, тому мені довелося притягнути його за піджак до себе.
Від несподіванки він, хвала всім богам, замовк.
- Про це ніхто не повинен знати! - чітко викарбував.
Очі Енді широко розплющилися. Хоча....Куди вже ширше.
- Але ж вам погано... - зробив ще одну спробу мій помічник.
- Так!
Чорт. Виходу не було. І, щоб ця малявка не побігла по цілителя, треба взяти з нього клятву про нерозголошення.
- Дай мені клятву! - ледь видушив з себе. Бо щось мені гіршало.
- Яку клятву?!
Енді заметушився, коли побачив, що мені важко стояти.
Я відчував, як з мого чола стікає цівка поту, тому просто ліг. Не можу більше. Треба відпочити.
- Енді!
- Так.
Наді мною схилилося стривожене обличчя блондина.
- Що мені зробити?
- Побудь біля мене. - Видихнув, борячись з сонливістю. - Не кажи нікому...