Меланка - Нора Нойс

Святі помідори. Мати Василева і всі угодники! Те, що я бачила, ніяк не могло вкластися в моїй голові. Та це люта крінжатіна.
Почну з того, що я вже тиждень шляюся горами, лісами. Так би мовити проходжу практику прийняття, набираюся сили та енергії в природи. Як казала моя наставниця.
Так, я відьма. Родова відьма, тобто спадкова. Мені залишилося зовсім трохи, щоб пройти ритуал і вступити в ОЗВ. Організація Західних Відьом, якщо щось! Дуже крута і бажана організація для кожної відьми. І от я мала пройти останній етап. Це побути наодинці самій з собою в наших карпатських лісах. Таке собі усамітнення, якщо чесно. Якщо на твоїх очах дракон, несе в лапах космічний корабель. Мати його, справжній, червоний з кігтями і крилами. Аааааа. Внутрішньо просто волаю, проте насправді не видаю жодного звуку, сиджу тихо в кущах, в які забрела попісяти. Оце сходила по-маленькому.
А після, на моїх очах, почала розгортатися ще більш дивніша ситуація, аніж до цього.
З цього космічного металобрухту почали вивалюватися темношкірі інопланетяни з накидками на стегнах. Ну, серйозно? Просто якісь ганчірочки, які ледь прикривали їхні причандали.
І ось, коли я тихо офігівала в кущах, цей дракон почав переносити тих чорношкірих прибульців подалі від корабля. А вже через пару хвилин пролунав сильний вибух.
Скрикнувши від несподіванки, я активувала зі страху всі захисні і приховуючі закляття. От, срань! Ще не вистачало, щоб мене помітили і взяли на досліди.
Від гріха подалі я почала задкувати. А ще через пару хвилин бігла горами, полонинами, як ошпарена.
- Олеже!!!
- Господи! Ти чого волаєш, як різана.
Ну, так! Я відійшла на достатню відстань і так — сяк добралася до цивілізації з мінімальним покриттям.
- Олеже, в горах впав космічний корабель з десятком прибульців і драконом. Справжнім червоним драконом! Який випускає вогонь з пащі.
На іншому кінці запанувала мертва тиша, тому я навіть подивилася, чи не обірвався зв’язок раптом. Але ні. Олег просто мовчав.
- Ахахха. Янка, ти там в горах макро дозінгом зайнялася, чи що?
- Мікро дозінгом! - прошипіла у відповідь.
Але він мене вже не чув, а просто іржав, як ненормальний.
- Та я серйозно! І грибів не вживала. Чесно  тобі говорю.
- Ой! - видихнув він, явно тримаючись за живіт.
Свого друга я надто добре знаю, тому й уявила все до останніх деталей.
- Блін, приїдь по мене. Мені страшно. А якщо вони рознюхають, що я все бачила, і захочуть позбутися мене. Олеееежеее!
- Ну ти серйозно?
- Так, клянуся!
Я мало не плакала, тому що ми з Олегом надто багато всього пережили разом, щоб зараз я заслужила таку недовіру.
- Припустимо, про дракона я ще повірю, бо ми знаємо про їхнє існування. Правда їх ніхто, крім Юлі та Яреми не бачив.
- Так, ми і Юлю не бачили вже декілька тижнів, після її дивного повідомлення.
Ну так, наша подруга, після викрадення її доньки, шістнадцять років тому, стала одержимою ідеєю знайти її. Полетіти на іншу планету. Оскільки разом з донькою дракони вирали і її чоловіка. Та й останні записи вказували на те, що це дійсно правда.
І от декілька тижнів тому від Юлі прийшло сухе, коротке повідомлення.
“ Знайшла спосіб полетіти до драконів. Можливо не повернуся!”
Дуже стисло і ясно. Хоча я не звинувачувала її в цьому.
Після сильного стресу в неї наче заморозилися всі емоції і відчуття.
Тому такий формат спілкування став уже звичним для нас.
- Так ти приїдеш? - благально прошу свого друга.
- Так, чекай мене там, де я тебе висадив.
Погоджуюся, завершуючи дзвінок. Добре, що він приїде.
Олег, альфа північних перевертнів. Тому я завжди з ним почувалася, як за кам’яною стіною. І, якщо він сказав чи пообіцяв щось, ні секунди не сумнівалася в ньому.
Через декілька годин очікування я почула гул мотора. Це була єдина дорога, тому я була майже стовідсотково впевнена, що це Олег.
Проте, виходити зі свого укриття не поспішала.
- Яна! - гаркнув він.
- Я тут! Іду! Чорт.
Я вибиралася з кущів, запинаючись за кожну гілку і чагарник.
- Боги....Ти чого така пошарпана життям?
Він співчутливо подивився на мене, поправляючи своє світле, ідеально вкладене волосся.
Звичайно ж, що в порівняні з ним, я виглядала, як бродяга. Та й тиждень тиняння лісами не додавав краси і шарму.
Навіть не чекаючи, я сама застрибнула на переднє сидіння, міцно притискаючи до себе ранець.
- Янка, не бачив тебе такою ще ніколи в житті.
- А я прибульців в житті не бачила. Тікала від них по горах-полонинах, як молода коза.
Олег хмикнув, заводячи мотор.
Я почувалася трохи безпечніше в автомобілі, ще й з Олегом під боком. Але це відчуття тривоги так ніде і не ділося.
Поки не в’їдемо в місто, буду й далі зашугано прошарювати поглядом ці дерева.
- Так ти не жартувала? - для чогось перепитує він.
Ще й їде так повільно.
- А можна швидше! Звичайно що ні! На фіга це мені? Думаєш я б перервала своє мега серйозне завдання від наставниці, якби насправді не побачила напад прибульців.
Здається останні аргумент був залізобетонним, тому що посмішка на його обличчі розчинилася.
- Так, давай вернемося!
От придурок, ще й сповільнився!
- Навіть не думай! - кричу на емоціях. - Вони страшні, голі і з драконом, який дихає вогнем. Тобі, що!!!!Жити набридло?
- Яке ти зашугане... - розчаровано тягне, продовжуючи шлях.
Слава всім небесам і святим, в яких я не вірю. Але добралися ми до Львова досить швидко.
І якби цьому вовку не кортіло так часто в туалет і кави попити на заправках, приїхали б ще швидше.
- Ян, ти як? - вхопив мене за руку Олег, коли я вже хотіла виходити біля свого будинку.
- Олеже, я йду відмокати у ванній, бо від мене тхне за кілометр. Ще якесь закляття придумаю, щоб замилити нюх прибульцям. Не дай боже, ще знайдуть мене.
- Я до кінця надіявся, що ти обкурена.
Бажання прийняти ванну, перевищує бажання дати Олегу по зубах. Надіявся він. От придурашений.
Любі мої! Коментуйте, діліться враженнями. Хто зі мною від Дампіра, то впізнав наших нових - старих героїв.