Академія об'єднаних талантів. Туман бажання - Лада Астра

ЕЛЬВІРА

 – Та що ти сунеш оці хустиночки. Тут вже рушника великого треба. Дивись, он у неї вже й подушка наскрізь мокра, – почула я тихий голос Міли крізь своє ж схлипування. 

  Ні. Я не розклеїлася в той же момент, коли повернулася від Германа в кімнату. Я трималася ще декілька днів. Дівчата навіть питань не ставили, бо бачили якою злою я повернулася тоді.

   Потім було навчання, яке звісно відволікало мене від зайвих думок, але увечері вони знову приходили до моєї голови і я навмисно налаштовувала себе на роздратування, неприйняття, злість та будь-що, аби тільки не думати про нього і його слова. Не пропускати це через себе.

   “Я стіна. Холодна і кремезна скеля.” – так я налаштовувала себе кожного вечора і навіть коли на вихідні до Ніни поїхала, теж намагалась удавати, що все добре, все так, як було раніше, до появи в моєму житті бойового мага Германа. 

     Але не можливо втекти від власних думок. Тепер я це точно знаю. І краще б я тоді все розповіла сусідкам. Можливо б тоді не трапилось такого нервового зриву. А тепер от не можу зупинитись. Реву вже яку годину і заспокійливі настоянки не рятують.

– Це все ти винна. Причепилася до дівчини. Розкажи та й розкажи. Обіцяла. Скільки можна дутись. От бачиш до чого це привело, – нападала Віккі на Мілу. 

– Та хіба я знала, що там все так серйозно? – вперше чула, щоб Міла була настільки збентеженою.

– Д-дівчата. Ви не винні. Це все яааа, – схпимуючи ледве вимовила і знову впала на подушку. 

    Хотіла ж просто спокійно їм все розповісти. Ну бо ж обіцяла. Але слово за слово і понеслося. “Він точно в тебе закохався”, “А може й ти щось таке до нього відчуваєш?”, “Але ж тобі й справді краще вдається бойова магія”. 

   А тут ще згадуються мої помітні успіхи на бойовому факультеті та те, як я все запам'ятовую, що стосується бойової магії й в порівнянні скільки часу в мене займає вивчення малесенького рецепта чи комбінації закляття-зілля. 

   Звісно, тут як тут прибігають у голову усі слова Германа та його батька. Сльози самі починають котитись. Дівчата дають задню і намагаються мене заспокоїти. Але де там. Коли вже прорвало ту кремезну стіну. Тікала, тікала і не втекла.

– Я такааа розгууублена. Нічого не розумію. Всі мої плани, мрії… Вони тепер не те що не досяжні. Мені здається, вони вже мені не потрііібнііі.

– Заспокойся. Це нормально. Ти просто виросла і твої пріоритети змінилися, – намагалась втихомирити мене Віккі.

– От Герман паскудник, – буркнула Міла.

– Він хороший. Він… Зробив для мене багато. Його родина…Хороша. А я…

– І ти хороша. Просто трохи розгубилася, – вмовляла Віккі.

– Я не знаю що мені робити. Трав'яним магом вже бути не хочу. Бойовим теж. Я нічого не забула з дитинства. І Герман... Він же бабій, бойовик і нестерпний іноді, але… Я не можу не думати про нього, – знову ревіла, зізнаючись у тому, в чому довго й собі зізнатись боялась.

    Він не байдужий мені. Але коли я думаю про це відразу тата згадую. Так, розумію, що всі різні. Та все-таки боюсь повторити мамину долю. Боюсь навіть думати про те, що в мене можуть бути якісь почуття до бойового мага. Але думай не думай, а вони вже є. І розуміючи це, я знову і знову впадала в істерику. 

– От чому я кажу, що дуже шкідливо бути хорошою і серйозною дівчинкою. Скільки бідкань через одного хлопця, – важко зітхнула Міла, поки Віккі заспокійливо гладила мене по голові.

– Дурепа ти, Мілка. Там же не тільки в ньому проблема. Все ще з дитинства йде. Тут я навіть і не знаю що порадити, – тихо говорила Віккі.

– А мене батько й досі не помічає, – раптом сказала Міла. – Що б не робила, для нього я пусте місце. Тільки брати мають значення, а я непотрібний доважок. 

– Ти ніколи не розповідала, – тихо промовила Віккі, а я й рюмсати перестала, прислухаючись до них. 

– Бо ж це не весело зовсім, – шморгнула дівчина носом, – не цікаво. А мені так хотілося б, щоб він хоч заговорив до мене нормально, а не: “Привіт, Міло, в мене не має зараз часу, прощавай Міло. Гроші візьмеш в мами”. Бо в нас всі вогняні маги, а я в бабцю-цілительницю  пішла. Для тата я сором родини. 

– А в мене ніколи й не було його, того тата. Мама мовчить і не каже від кого я. Її кавалери настільки не постійні та змінюються майже кожного тижня, що я й не встигаю їхні імена запам'ятати, – спочатку засміялася, а потім теж схлипнула Віккі. 

   Тепер ми рюмсали усі. Сиділи в мене на ліжку, обіймались і вивертали наболіле. В кожній з нас сиділа маленька дівчинка, яку зламали свого часу, а полагодити ніхто й не збирався. Тепер я вже й за них плакала. Як же так. Такі сміливі, розкуті й веселі, а носять в собі скільки болю. 

– Так. Я пішла заварювати чаю. Віккі, з тебе полуничні цукерки. Давай, тягни їх сюди.

– В мене теж є дещо, – зарилася я у своїй тумбочці в пошуках солодкого. 

– Отак краще, рибки мої, – підбадьорила всіх Міла.

– А чого це рибки? – здивувалася Віккі.

– Бачили б ви зараз свої запухлі очі. Точно рибки оті з акваріума на другому поверсі, – весело засміялася Міла. Вона просто не могла довго сумувати.