Академія об'єднаних талантів. Туман бажання - Лада Астра

    Ми саме смакували смачнючі цукерки й сьорбали гарячий чай. Настрій був набагато кращим, думати вже ні про що не хотілося. І на диво, тягар з душі кудись зник.

    Просто треба було виплакатись і виговоритись. По суті, дівчата не вирішили мою проблему, але вислухали й підтримали та ще й розкрились по іншому переді мною. 

   Я так і не знала, що робити далі і як взагалі вчиняти. Чого я насправді хочу та чи варто йти зовсім іншим шляхом. Тим, якого я боялася усе життя. Але в моменті стало справді краще і я навіть сміялася над черговим жартом Міли, коли раптом наш світ перевернувся з ніг на голову. В буквальному сенсі цього слова. 

    Спочатку був дуже гучний звук. Вибух. Ми впали на землю, а на наш стіл та ліжко впав величезний шмат стіни. Нічого не видно. В горло забивається пилюка і я розумію, що щось важке лежить на моїй нозі.

– Дівчата! Ви цілі? – вигукую кашляючи. 

– Ми тут, – подає голос Віккі.

– Треба якось вибиратись, – теж кашляє десь поруч Міла.

   В голові все гудить і я зовсім не розумію що треба робити.

– Моя нога…– все, що можу зараз сказати. І відразу відчуваю полегшення. Хтось з них намацав та прибрав те, що на ній лежало. 

– Двері завалило! – чую схвильований голос Міли.

– Я вже зовсім дихати не можу, – кашляє біля мене Віккі. Окрім пилюки, в повітрі відчувається і запах диму. Щось горить. 

– Я не хочу так помирати, – ридає Віккі. 

– Ми не помремо. Має бути вихід, – намагається заспокоїти її Міла. Я чую, як вона чимось гемселить по тих дверях, але марно. 

– Зараз намацаю вікно. 

– Там все завалено.

     І тут я нарешті оговтаюсь та починаю мислити:

– Дівчата! В мене ж портальний перстень є. Треба… Треба відрити його у шухляді.

    Ми починаємо копошитись і знаходимо перстень майже на осліп. 

– Він перенесе тільки двох, тому давайте по черзі, – говорю я, одягаючи його на швидку руку.

– Бери Віккі. Я почекаю, – сміливо говорить Міла.

  І я швидко хапаю дівчину за руку та намагаюсь налаштувати його на осліп на якусь знайому точку перенесення. 

ГЕРМАН

– Єй! Ти що там, заснув? – смикнув Германа його одногрупник Ден. 

   Сьогодні була чергова вечірка, на яку він звісно пішов. Але не рятувало це від того заціпеніння, яке заволоділо ним останнім часом. Байдуже. Йому просто на все й усіх було байдуже.

 Всі п'ють, обговорюють чергову гру. Дівчата витанцьовують поруч, намагаючись привернути до себе його увагу. А не виходить в Германа. Прийшов сюди, щоб відволіктись та забутись з якоюсь кралею. Та чомусь вони раптом стали йому такі огидні, що хлопець ледве стримував себе, щоб не скривитись на чергове загравання з боку чергової ціпочки. 

  Все йому не те, бо ця травниця з голови не виходить. Вирішив більше не чіпати її. Забути. Вона ж навіть спілкуватись з ним не хоче, то чому це він має принижуватись? Навколо стільки чудових дівчат. На одній світ не закінчується. Просто треба перетерпіти й це божевільне захоплення саме пройде. 

– Єй, народ! Чули, що трапилось в академії?! – перекрикував музику якийсь хлопчина. Герман його раніше не бачив. Першокурсник певно.

– Чого дерешся? Тут люди відпочивають, – закрили хлопцеві рота. 

 Але він був дуже схвильований і щось таке колихнулося в середині Германа, що він перепитав у хлопця:

– Що там, малий? Що за новини такі?

– Та там армагедон! У дівчачому гуртожитку вибух! Скільки народу! Всі метушаться!

– В якому? – схопив Герман за шкибарки бідолаху.          Річ утому, що дівчачих гуртожитків було два. Один для цілительок, травниць та артефакторок, а другий для бойових магічок, стихійниць та інших. Герман за ту секунду, поки хлопець народжував відповідь, встиг помолитись усім відомим йому богам, щоб то був другий гуртожиток.

– Ууу … Там де цілительки…

   Далі хлопець не слухав. Просто відшпурнув бідолаху і задіяв свій портальний перстень. Він не налаштував його нормально, тому Германа викинуло посеред парку академії. Кинувся бігти у напрямку гуртожитку з однією лише надією. Знайти її, будь-якою, але живою. Він витягне її з усього, відбере в смерті. Тільки б встигнути. Тільки б живою. 

  Натовп. Всюди маги, цілителі, поранені дівчата. Деякі стоять, але й багато лежить. З острахом він заглядає на кожне понівечене тіло. Серце тріпоче десь у горлі. Та її ніде немає. 

   Пробирається ближче до гуртожитку. Можливо вона зараз там. Серед цих руїн. Будівля виглядає напіврозваленою. Всюди гомін, але він не слухає. Потім. Все потім. Треба знайти її.

     Знову кидається у бік, куди зносять постраждалих і нарешті бачить її. Ціла. Вся брудна. Стоїть в обіймах своїх сусідок. Щось з ногою, бо не стає на неї повністю. 

    Це все він підмічає за долі секунди, а потім біжить і на ходу підхоплює її на руки.

– Герман, – лякається трохи вона.