Академія об'єднаних талантів. Туман бажання - Лада Астра

– Особливий самовпевнений осел, – розсміялася я.

– Ключове слово особливий. І я радий, що ти це вже зрозуміла, – додав тим часом він.

  Так, жартівливо перемовляючись, ми дійшли до мого гуртожитку. Я навіть зловила себе на думці, що й не помітила як швидко промайнув час поруч з цим бойовиком.

– Віра?

– Що?

– Тобі справді сподобався сьогоднішній день? – якось так загадково запитав він. 

– Так, – обережно відповіла, відчуваючи, що щось таке насувається.

– І настрій в тебе зараз такий хороший, як я бачу…

– Ти до чого це все говориш? – насторожено глянула на нього.

– Сподіваюсь, що ти мене зараз не приб'єш, бо насправді я не даремно запросив тебе на ярмарку, – промовив він, запихаючи руки в кишені.

  У його рухах та вимові я відчула якусь таку невпевненість. І це вже почало мене лякати. Бо де Герман Гром, а де взагалі невпевненість.

– Я тебе не розумію, це що? Якась чергова гра? – холодно запитала в нього.

– Ні-ні, нічого подібного. Просто я хотів, щоб перед тим, як я тобі дещо повідомлю, ти мала хороший, а краще піднесений настрій.

– Якщо ти й далі будеш отак не зрозуміло говорити, то я не витримаю і приб'ю тебе так і не дізнавшись що ти хотів мені сказати, – попередила його, відчуваючи як починаю закипати, а приємну атмосферу між нами змітає вітром.

– Ти мала рацію, Віра, – швидко вимовив Герман. Помітно було, що ці слова далися йому не легко.

– Стосовно чого?

– Стосовно своєї тітки. Вона не зупинилася, а пішла далі…

– Н-наскільки далі?

– Прямісінько до моєї родини. Явилася під час обіду і вирішила там обговорити наші з тобою заручини,

– Щооо?! – я мусила схопитися рукою за рота, щоб зупинити свій крик.

– Заручини, уявляєш? Ця божевільна вирішила донести до відома моєї сім'ї, що у мене з тобою серйозні стосунки.

– Я знала. Знала, що це погано закінчиться! Не треба було того всього вигадувати, – напала на нього я. Хоча в середині більше свою провину відчувала.

– Навіть уявити собі не міг, що вона до такого додумається, – розвів він руками.

– І що тепер? Я сподіваюсь ти вже пояснив своїм, що то все не правда? Якщо треба я можу просити вибачення і за незручності й за божевільну тітку, хай би їй трясця.

– Емм… Розумієш, там все трохи не так просто. По-перше, я нікого і ніколи не знайомив з родиною. Як такої офіційної дівчини в мене ніколи по суті й не було. І мої звичайно вже хвилювались за мене, ну в цьому плані. А тут твоя тітка… І тато мій пояснив, що вони не мають жодного впливу на моє особисте життя. І звісно це так і є. Але є ще один нюанс. Точніше два. Точніше дві. 

– Які можуть бути нюанси, Герман? Ти ж дорослий вже. Я розумію, що ситуація не приємна і готова перепрошувати за потреби, але невже не можна це пояснити?

– Пояснити можна всім. Окрім моїх бабусь.

– Бабусь?

–  Так. Є в мене дві чарівні пані, що вирішили дожити до одруження моїх дітей. 

– Почекай-почекай. Ти кажеш дві бабусі? А їх раптом не Флоренція і Франческа звати? – поцікавилася я, відчуваючи як пазли сходяться в моїй голові.

– А звідки ти знаєш їхні імена? – витріщив Герман на мене очі.

   На мене напав істеричний сміх просто. Я не могла зупинитись, розуміючи що ті старенькі виявляється на оглядини їздили. Заспокоївшись трохи я гикаючи все розповіла  нічого не розуміючому Герману.

– От пройдисвітки старі. Їх тоді батько навіть шукав, а вони ось де були, – засварився Герман.

– Бабусі в тебе чарівні, але я не розумію в чому проблема все їм пояснити.

– Бо то марна справа. Вони дуже вперті й вирішили, що я просто приховую свою дівчину від родини. Виносять мені мізки, а за разом і мамі з татом. Тому завтра в нас вечеря на твою честь. І якщо я не приведу тебе, то вони помруть і будуть приходити мені уві сні до самої моєї смерті. Так і сказали. І знаєш що? Я просто впевнений що так і буде.

– Це якась дурня Герман. Як кого ти мене маєш привести? 

– Як свою дівчину. Але не поспішай сваритись відразу. Просто так буде краще, Віра. Я ж знаю своїх. Там що пояснюй, що не пояснюй, вони вже все додумали за нас. Просто задовольнимо їхню цікавість. Скажемо, що виникло не порозуміння і ми тільки почали зустрічатись, без особливих планів на майбутнє. І все. Вони зрозуміють, що не має ніяких таємниць та залишать нас в спокої.

– А потім?

– А потім скажу що розійшлись, бо ти була жахливою ревнивицею і просто дістала мене цим, – розсміявся Герман, а я добряче гепнула його по руці. Шкода, що від того мені було болючіше, ніж йому.

– Не хвилюйся. Все пройде добре. От побачиш, – впевнено промовив він.

– Десь я вже це чула, – не впевнено відповіла я.

     Як бути я не знала. Відчувала у цій ситуації й свою провину, але чи варто було погоджуватись на його прохання, я була не впевненою. Вже зараз розуміла, що це може погано закінчитись та іншого виходу теж не бачила. Піду і просто їм там спокійно все поясню.