Рубінова тінь минулого - Анна Ліє Кейн

Сніг хрумтів під ногами кришталевою крихтою. Дорайн зник за масивними дверима головного корпусу, жодного разу не озирнувшись. А я до ​​останнього чіплялось поглядом за його широку спину, не наважуючись прискорити крок.

Піднялася сходами вкритими тонкою кригою та ввійшла до холу. У будівлі виявилося майже так само холодно, як і зовні. Крізь брудні вікна всередину проникало сонячне світло.

Зупинилася, оглядаючи звичне приміщення у зовсім незвичному стані. Зробила два невпевнені кроки до маленької комірчини, в якій колись сидів Фольт. Згадався день, коли я втекла від Йозефа. Прийшла у Годамн, зовсім налякана і без найменшого уявлення про своє майбутнє. У цій комірчині старий вахтер розповів мені про дивну смерть Філена ат Горти та про те, що новий ректор…

Гуркіт. Різкий звук долинув звідкись із верхніх поверхів. Я навіть підскочила на місці. Озирнулася. У порожніх приміщеннях відгукнулася луна, звук багаторазово відбився від стін, не дозволяючи визначити розташування його джерела.

Пару хвилин стояла і просто прислухалася, але все стихло. Потім невпевнено рушила до сходів.

Куди прямував Дорайн? І навіщо йому взагалі приходити до занедбаної академії?

Несвідомо я попрямувала до ректорського кабінету, ніби вирішила повторити свій маршрут того дня, коли вперше зустріла Дорайна.

Двері приймальні були відчинені. Я невпевнено зазирнула усередину. Темна штора впала зі зламаного карниза, велика монстера в кутку давно засохла і склала коричневе листя до підніжжя горщика. Поверхні вкрилися шаром пилу, а з полиць зникли книги та теки.

Думки кинулися до оранжереї. Напевно, мені взагалі не варто зараз туди заходити. Навряд чи цього разу я зможу застати там хоч якийсь вид живим.

Намагаючись ступати якомога тихіше, я пройшла вперед до дверей кабінету ректора.

Знайоме шипіння пролунало біля ніг. Різко зупинилась і опустила голову. Вперше побачивши Стража, я завмерла від страху, але зараз тільки посміхнулася, спостерігаючи, як мене вивчає золота змійка.

- Красти тут нічого, - попередив знайомий голос. Але пролунав він не з кабінету, як я очікувала, а з-за спини. Обернувшись, побачила демона, що стояв у дверях приймальні. Розстебнувши темне пальто, він сунув руки в кишені штанів і вивчав мене поглядом: - Що ви тут робите?

Від хвилювання в мене збилося дихання. Дорайн знаходився неймовірно близько, всього за кілька кроків. Такий знайомий, рідний та коханий. Він зовсім не змінився, хіба що трохи по-іншому вклав волосся. Але водночас він був неймовірно далеким та чужим. Справа була в його погляді, тоні, словах. Цілком розгубившись, я не знайшла нічого кращого, ніж перевести стрілки:

- А ви?

Демон здивовано вигнув брову, окинув мене ще одним довгим поглядом і попрямував повз мене до кабінету ректора, на ходу пирхнув саркастично:

- Сумую про минуле.

Ця скоріше знущальна фраза озвалася нервовим тремтінням. На нетвердих ногах рушила слідом за демоном:

- Є вагомі причини для смутку?

- Не думаю, що їх зможе зрозуміти людина, - скривився Дорайн. Він підійшов до вікна, відкрив стулку, яка жалібно скрипнула, і дістав з кишені портсигар.

Я завмерла на місці, уважно спостерігаючи як чоловік дістає сигарету і змушує її кінець тліти одним поглядом. Колись я вже бачила таку картину, але кабінет на той раз був набагато чистішим і затишнішим. Нині у ньому майже нічого не було. Стіл зламаний, крісло зникло. У кутку чорна пляма кіптяви від вогню.

Демон кілька хвилин щось розглядав з вікна, а потім знову обернувся до мене.

- Ви не відповіли на запитання, міс. Що ви тут робите?

- Припустимо, теж сумую за минулим.

Дорайн глузливо посміхнувся, придивляючись до мене пильніше. Десь у грудях завмерло надія, що він мене впізнає, але чоловік знову відвернувся, припускаючи:

- Знали когось із викладачів?

- Майже всіх, - відповіла, маючи на увазі своє минуле життя. Одразу здобула ще один здивований погляду. З гірким сміхом перепитала: - Я не схожа на ту, хто мав справу з Академією Проклятих?

- Не схожі, - згідно кивнув демон. Світло з вікна окреслило одну половину його обличчя, а на другому залишило глибокі тіні.

- А що пов'язує Годамн та демона? - скоріше переклала тему. Дорайн видихнув дим і зізнався:

- Я мав стати ректором цієї академії.

- Це було парі? - вирвалося в мене. Іскорки в сірих очах спалахнули яскравіше.

- З чого ви взяли?

- А чому ще молодий, забезпечений і досить відомий демон може стати ректором Академії Проклятих? - усміхалася вже більш відкрито. Дорайн дивився зацікавлено.

- Чи можу я дізнатися ваше ім'я? - змусивши залишок сигарети звернутися в попіл, а потім і зовсім зникнути, спитав чоловік.

- Елері Міон, - зробила крок уперед і простягла руку для привітання.

- Дорайн ат Рогад.

Тепер я дивилася на смужку золота на безіменному пальці чоловіка, як колись у цьому кабінеті демон побачив мою обручку.

- Парі своє я програв, - зітхнув чоловік, знову сунувши руки в кишені. Він обійшов мене і подався на вихід з кабінету. Я поспішила за ним, слухаючи низький приємний голос: - Навіть не приступивши до основних обов'язків.

Прокрутивши в голові всі події, що відбулися в минулому, я припустила:

- Прокляття?

- Так, - зітхнув демон, неспішно ступаючи коридором. Я скоса спостерігала за ним. - Їм довелося витратити кілька місяців для того, щоб визначити тип прокляття, убезпечити мешканців найближчих будинків, виснажити силу плетіння і нарешті зняти його. Якби не ця їхня бюрократія можна було б зробити все набагато швидше та простіше.

На останній фразі демон зневажливо скривився. Я була з ним зараз цілком згодна.

- А чому Годамн не відкрили знову? - запитала, затамувавши подих. Я не бачила жодних причин, щоб цей навчальний заклад не функціонував. Якщо лише сановники не вирішили, що хочуть на ньому заощадити. Демон смикнув плечем, показуючи своє роздратування, але спокійно відповів: