Прокляття Зміїного Яру - Герцог Фламберг

Вони йшли вже кілька годин, пробираючись крізь густий ліс, переступаючи через коріння дерев, обходячи глибокі яри та стрімкі скелі. Нарешті, стежка привела їх до глибокого яру, зарослого густим лісом. Стіни яру були круті і скелясті, а на дні протікав невеликий струмок, його вода була темною і каламутною. Повітря тут було важке і вологе, наповнене запахом гнилого листя і вогкості. Крук відчув незрозумілий неспокій, ніби якась невидима сила спостерігала за ними з темряви.

"Це і є Зміїний Яр", - сказала Олеся, зупиняючись на краю яру. Її голос звучав тихо і насторожено. "Будьте обережні. Тут багато небезпек".

Вона повела Крука вниз по вузькій стежці, яка звивалася між камінням і корінням дерев. Спуск був крутий і слизький, і Крук кілька разів ледь не впав, втративши рівновагу. Він відчував, як його серце б'ється все швидше, а в горлі пересохло від хвилювання.

Нарешті вони дійшли до дна яру. Тут було темно і волого, сонце майже не проникало сюди крізь густе листя дерев. Крук відчув себе немов у пастці, оточений високими стінами яру, які ніби нависали над ним, загрожуючи обвалом.

"Куди ми йдемо далі?" - спитав він, намагаючись приховати свій страх.

"До стародавнього капища", - відповіла Олеся, вказуючи на невеликий водоспад, який падав зі скелі. "Воно знаходиться в печері за тим водоспадом".

Крук побачив темний отвір в скелі за водоспадом. Він відчув ще більший неспокій. Він знав, що вони наближаються до чогось таємничого і небезпечного, до місця, де колись люди поклонялися темним силам. Він знав, що їм доведеться зіткнутися з невідомим, і це наповнювало його душу тривогою.

Олеся підійшла до водоспаду і зупинилася за крок до його гуркітливого потоку. Вона закрила очі, її вії затремтіли, а на губах заграла ледь помітна посмішка. Вона почала шепотіти заклинання, її голос був тихим і мелодійним, наче пісня лісової русалки. Крук спостерігав за нею з подивом, намагаючись вловити кожен звук, кожен рух. Він не розумів, що вона робить, але відчував, як навколо них згущується магічна енергія, як повітря наповнюється невидимою силою.

Раптом водоспад розступився, ніби якась невидима рука розрізала його навпіл. Потоки води розійшлися в сторони, утворюючи прохід в скелі, за яким виднівся темний отвір печери. Крук здивовано ахнув, не вірячи своїм очам. Він ніколи не бачив нічого подібного. Це було справжнє диво, магія в чистому вигляді.

"Ходімо", - сказала Олеся, повернувшись до Крука з загадковою посмішкою. "Час не чекає".

Вони увійшли в печеру, залишивши за собою шум водоспаду і яскраве сонячне світло. Всередині було темно і холодно, вологе повітря пронизувало до кісток. Олеся дістала з кишені кресало і кремінь, і, вправно вдаряючи їх один об одного, висікла іскру, яка запалила смолоскип. Полум'я затанцювало, розганяючи темряву і відкидаючи химерні тіні на стіни печери.

Крук розглядав стіни з цікавістю. Вони були покриті дивними малюнками, виконаними червоною і чорною фарбою. На них були зображені люди і тварини, сонце і місяць, зірки і хмари. Він не розумів значення цих малюнків, але він відчував, що вони мають якийсь глибокий, сакральний зміст. Вони ніби розповідали історію цього місця, історію людей, які жили тут багато століть тому.

"Це малюнки наших предків", - сказала Олеся, помітивши його зацікавленість. Її голос луною рознісся по печері, відбиваючись від стін. "Вони залишили нам своє знання і свою мудрість".

Крук з повагою подивився на малюнки. Він відчув зв'язок з минулим, з тими, хто колись жив на цій землі, хто створив ці малюнки, хто залишив після себе ці таємничі символи. Він відчув, що він ступив на священну землю, де кожен камінь, кожне дерево, кожен малюнок зберігає в собі частинку давньої історії.

Вони йшли глибше в печеру, слідуючи за мерехтливим світлом смолоскипа. Коридор ставав все вужчим і нижчим, змушуючи їх нахилятися, щоб не зачепити головою стелю. Повітря ставало все важчим і холоднішим, а тиша — все більш густою і напруженою. Крук відчував, як його серце прискорено б'ється в грудях, а в душі зростає незрозуміла тривога.

Раптом коридор закінчився, і вони вийшли до великої зали. Смолоскип в руках Олесі освітив простір, і Крук затамував подих від побаченого. Зала була величезною, з високою склепінчастою стелею, яка губилася в темряві. Стіни були вкриті стародавніми різьбленнями, які зображували дивних істот і невідомі символи. В центрі зали стояв кам'яний вівтар, грубий і масивний, наче виріс із самої землі. На ньому, наче на п'єдесталі, лежав невеликий амулет, що випромінював м'яке сріблясте світло.

"Це і є амулет захисту", - сказала Олеся, її голос пролунав в тиші печери, наче древній заклик. "Він допоможе нам захистити село від зла".

Вона обережно підійшла до вівтаря і взяла амулет в руки. В ту ж мить печера затряслася, ніби прокинувся давній велетень. Зі стелі посипалися камені і пил, а зі стін почали відколюватися величезні брили.

"Швидше!" - крикнула Олеся, її голос був сповнений тривоги. "Нам потрібно йти звідси!"

Вони побігли до виходу з печери, перестрибуючи через каміння, що падало навколо них. Крук відчув жах, який охопив його з головою. Він боявся, що вони не встигнуть вибратися, що їх завалить в цій стародавній печері. Він чув, як за ними обвалюється стеля, як земля тремтить під їхніми ногами.

Нарешті вони вибігли з печери і опинилися біля водоспаду. Водоспад, наче охороняючи вхід в священне місце, знову закрив прохід в скелі. Крук і Олеся стояли на березі струмка, важко дихаючи, їхні очі ще не звикли до яскравого сонячного світла.

"Ми встигли", - сказала Олеся, і її голос тремтів від пережитого страху. "Тепер у нас є амулет захисту".

Вона розтиснула долоню і показала Круку амулет. Він світився м'яким сріблястим світлом, випромінюючи тепло і спокій. Крук відчув, як його страх поступово зникає, замінюючись надією.

"Тепер ми можемо захистити село", - сказала Олеся з посмішкою, і її очі сяяли радістю і впевненістю.