Корона мертвого короля. Смерть знає забагато таємниць - Джулай Саммер

Прикладаю руки до рани на її животі. Саме звідти походить чорнота, що заражає все єство. Це не звичайна темрява, до якої я вже звикла і якій легко можу наказувати. Прокляття підступне і дуже сильне.

- Шкода, що в тобі зовсім не залишилося її рис... - Сієна раптом широко відкриває сірі очі і пильно вдивляється в моє обличчя.
Свідомість повертається до неї з шаленим болем. Вона знову кашляє кров'ю.
- Тобі краще помовчати, - раджу безпристрасним голосом, а насправді ледве стримую тремтіння. Ще ніколи на моїх руках не помирала людина.
- Ерлін... В неї такий сонячний погляд... 
Це вже схоже на марення. Погляд відьми затуманений, а думки заплуталися у часі.
- Що ти верзеш? - кажу тихо собі під ніс, але вона чує.
- Я поклялася їй. Спокутати провину, врятувати їх з Мораном доньку... Я так кохала її... - в сірих очах з'являються сльози.
- Сієно, бляха, не смій помирати! - кричу на неї, бо розумію, що жінка вже здалася. Чорнота з подвійною швидкістю заповнює тіло. Вбиває її кожним сказаним словом.
- Я скоро побачу тебе, люба... Нарешті зможу обійняти твоє сонячне обличчя...
Знову марить, дивлячись скляним поглядом в небо у нас над головами.
- Ні, Сієно! - мої руки вимазані по лікті в її крові. Як втримати того, хто всіма силами відкидає життя. - Ти не можеш піти отак просто! Не смій помирати у мене на руках! Ти навіть не попрощалася з Алексою!
Від цих слів жінка раптом виринає з марення і міцно хапає мене за лікоть. Де тільки сили бере.
- Лессі... Мила моя дівчинка... Я люблю її, - знову наполегливо заглядає мені в очі, - передай, що я люблю її.
- Сама їй про це скажеш, - шиплю крізь зуби. 

Мій резерв майже вичерпано. Я гадки не знаю куди нас закинуло. І де вбіса носить Кайєна. Віргіл би вже мав його привести.

Покірність долі дратує мене. Розумію це в той момент, коли відьма знову закашлюється кров'ю і обмирає в мене на руках.
Її пульс ще слабо б'ється. Але це тільки питання часу.

****

Портал відкривається в декількох метрах від нас і я не відразу його помічаю. А коли помічаю, то очікую побачити Кайєна. Натомість звідти виходить Алекса. І дійсно, колір магії інший - блакитно-зелений, як часто буває у стихійників.
- Що ти з нею зробила?! - кидається до нас дівчина з величезними від жаху очима. 
Хвиля магії грубо відкидає мене вбік. Я навіть не встигаю договорити:
- Це не...
Алекса не слухає, падає поряд з непритомною мачухою. А коли знову повертає обличчя в мій бік, по її щокам течуть сльози.
- Вона мертва. Мертва! - кричить дівчина, її обличчя перекошене від ненависті.
- Алексо, послухай... 
Нового удару я не чекаю, тому знову відлітаю вбік. Цього разу вдаряюся спиною в стовбур самотнього дерева.
- Лексо, будь-ласка...
Хриплю, бо відчуваю, як на шиї затягується магічний зашморг. По очам стихійниці бачу, що налаштована вона серйозно. І слухати точно не стане. 
Чорні стрічки зриваються з долонь і обплутують її тіло. Мені не хочеться завдати їй болю. Але й покірно померти я не налаштована.
Алекса вперто б'ється з моїми стрічками, і доки вона зайнята, зашморг на шиї слабне. Я знову можу вбихнути на повні груди.
- Куди! - кричить дівчина і в моє плече врізається багряна стріла.
Все ж Алекса талановита бойовичка... Навіщо їй та артефакторика потрібна...
Ще одна стріла влучає в ногу, змушуючи впасти на землю.
- Алексо, прошу, не змушуй з тобою битися... Вислухай...
Але вона не чує. Бо знову поновлює закляття удушення на моїй шиї. Підходить ближче і з ненавистю в очах заглядає в обличчя. Я покірно дозволяю їй цей погляд.
Щоб потім з насолодою спостерігати її переляк. Дівчина відсахується від мене і теж падає на землю. Вона і не помітила, як її ноги сплели темні стрічки.
- Що ти таке?! - кричить, коли я нависаю над нею. 
Та замість відповіді даю їй ляпаса. Потім ще одного. І ще. Аж доки її не відпускає. Вона лежить під мною і майже не реагує.
- Я. Не. Вбивала. Сієну.
Карбую кожне слово. Може тепер вона мене почує.
- Селесту, - кволим голосом поправляє мене Алекса.
- Ні. Її справжнє ім'я - Сієна. Сієна Вальдес. І це вона змусила тебе шпигувати за мною.
В погляді стихійниці змішалося все: страх, недовіра, приреченість. Але більше всього там було болю. Якою б не була за життя Сієна Вальдес, та Алексу вона дійсно любила. І це було взаємно.