Корона мертвого короля. Смерть знає забагато таємниць - Джулай Саммер

За спиною у Кайєна починають з'являтися цікаві обличчя гостей. Вочевидь вереск Скаді було добре чути.
Крізь натовп до мене впевненою ходою прямує леді Ван-дер-Фліт. Дивує, який зневажливий погляд вона кидає у бік дівчини, що все ще висить на шиї її онука. На мене ж жінка дивиться співчутливо і з розумінням.
- Ходімо, - обіймає мене за плечі, - тобі треба заспокоїтися.
Дивно та її не лякає мій погляд. Леді Нарциса відводить мене до вбиральні, де радить вмитися. 
Я знаходжусь в дивному ступорі. Дивлюсь як стікає вода і тремтять мої мокрі руки. Коли наважуюсь знову поглянути на своє відображення, звідти на мене дивиться сумна сіроока дівчина.
- Ви... Ви теж це бачили? - питаю невпевнено, бо починаю сумніватися у власному здоровому глузді.
Леді Ван-дер-Фліт зітхає і киває головою.
- Погано, що бачила не тільки я...
- Але як? Такого не ставалося раніше...
- Твій потенціал зріс. Тому магія і вийшла з-під контролю.
- Але ж я добре усвідомлювала, що роблю...
За винятком того моменту, коли магія сама, без мого наказу, приволочила мені жертву. Закриваю обличчя руками. 
Ну звісно! Жертву! Я дійсно збиралась її вбити. Вбити Глорію, аби помститися за Марту. Те саме п'янке відчуття всемогутності і жорстокої спраги, що я вперше пізнала чотири роки тому.
Леді Нарциса більше нічого не каже, тільки знову обіймає мене за плечі. Кладу голову на її плече, без слів дякуючи за підтримку.

Потім ми піднімаємось сходами на другий поверх, в той самий кабінет де раніше зі мною говорив лорд Еварік. Десь в надрах будинку чути відлуння музики і голосів. Вечір продовжується. Але все стихає, коли за нами зачиняються важкі дубові двері.
Скаді вже не липне до мого чоловіка, а сидить в куточку дивану, зображаючи нещасну жертву. Я гидливо помічаю вологі розводи від її сліз на сорочці Кайєна.
Крім них в кабінеті знаходиться похмура Тереза і якийсь незнайомий мені чоловік.
- Леді Даймонд, - останній встає зі свого місця і простягає руку для привітання, - мене звати пан Олівер. Я адвокат лорда Даймонда...
Не встигає чоловік потиснути мою руку, як з дивану чується обурений вигук:
- Що? Леді Даймонд?!
Жертва, точніше Скаді, різко підіймається на ноги. Її прискіпливий блакитний погляд блукає по мені, аж доки не зупиняється на оголеному плечі. Вона безпомічно ловить ротом повітря і відсахується від мене, коли зі знущальною посмішкою кажу їй:
- Щось ти занадто смілива стала.
Дарую їй хижу посмішку.
Ось так краще! Тепер в спинку дивану знову втискається нещасна жертва з зацькований поглядом.
- Таро, - тихо звертається до мене Кайєн. 
В його голосі чується застереження. Цього достатньо, щоб зламати тонкий зв'язок між нами мов тонкий лід.
- Не подобається? - тягну знущально, дивлячись йому прямо в очі.
Мені боляче. Але йому не варто про це знати.
- Ось! - знову підскакує до нього невгамовна брюнетка. - Бачиш, кого ти обрав! Це вона достойна носити титул, що колись належав твоїй матері?
Безсмертна істеричка тикає в мій бік пальцем. Але ж талановита маніпуляторка! Б'є по хворому! Та щось підказує мені, що даремно вона давить на це...
- Не смій! - Кайєн перехоплює її руку і силою опускає вниз. - Ти говориш про мою дружину. Не забувайся.

Скаді морщиться від болю і тре зап'ястя. Вочевидь їй боляче від його дотику.

- Ось, значить, як... Всі твої слова, обіцянки, - вона кидає на нього найнещасніший в світі погляд і раптом шипить з несподіваною злістю: - Лицемірний негідник!

Кайєн відхитується від її слів як від ляпасу. А Скаді продовжує:
- Ти такий же нікчемний, як і твій батько! Ви обоє однакові! Хоча ні... Ти гірший! Як ти міг?! Обіцяв, що не зрадиш, що захистиш... А в результаті що? Де моє місце в твоєму житті, Каю? І хіба не по твоїй волі я стала такою?!

Дивлюсь на неї і не вірю своїм вухам. Вона  справді звинувачує колишнього хлопця в тому, що лягла під його батька? І що тепер нещасна через це? Якою ж поганню треба бути!
Але вражає інше. Кайєн. Він зблід, а на дні синього погляду прокинулась провина. Треба ж! Він дійсно вважає себе винним. Не помічає настільки безсовісної маніпуляції.
"Він же кохав її..." - підказує мені внутрішній голос. А може і досі кохає. Щоправда тепер, як ніколи, очевидно, що кохання в їх хворих стосунках одностороннє. Скаді жорстока з ним. Так не чинять з тим, кого кохають...
Саме тому розвертаюсь і просто йду геть. Перед виходом звертаюсь до трохи ошелешеного подіями пана Олівера:
- Якщо ця особа збирається судитися зі мною за напад, попередьте її, що у в'язницю я потраплю тільки через її труп.

Швидкою ходою покидаю кабінет, а потім і коридор. Не реагую навіть на Тес, що вийшла слідом і просить зачекати. Я зараз не можу. Не хочу, щоб хтось бачив мене в такому стані. Щоб хтось здогадався, яка я невдаха. Невдаха, яку спіткало нерозділене кохання. І з ким! З власним чоловіком. 

Всі спогади про ніжність між нами, що дбайливо колекціонували моє дурне серце, перетворюються в гору битого скла. Гостре і небезпечне, воно перетворює мою душу в кровоточиве решето.

Я вже майже біжу, не розбираючи дороги. Хочу покинути дім через господарський вихід. Добре, що в приміщеннях для слуг зараз нікого нема. Всі зайняті обслуговуванням благодійного вечора.
Різко зупиняюсь, відчуваючи чужу присутність в одному із темних вузьких коридорів. Боковим зором бачу знайоме чоловіче обличчя. А потім до лиця мені щільно притуляють тканину, просякнуту різким неприємним запахом. 
- Поспи, красуне, - шепче Віктор Еймс, доки моя свідомість розчиняється в липкій темряві.

****
- Щось вона швидко прокинулась, - чую над головою незадоволений жіночий голос.
- Ще б пак, магія в неї сильна. Чинить опір, - буденно відповідає Віктор.
- Треба було використати більше зілля. Вчи вчи, одні двійки, - відповідає жінка.
- Не бурчи, Селесто, - чую це ім'я і широко розкриваю очі. Погляд впирається в білу, потріскану де не де, стелю. - Я свою частину виконав. Дівча тобі доставив. Будь ласкава, розрахуйся.