Корона мертвого короля. Смерть знає забагато таємниць - Джулай Саммер
Повертаюся в академію рано вранці. Як справжня боягузка, залишивши по собі тільки скупу записку: "Мені треба час наодинці. Не шукай."
Щось мені підказувало, що Кайєн вхопиться за цю можливість відстрочити неминуче з'ясування стосунків. Адже зараз ані він, ані я до цього не готові.
Хоча може щодо Кайєна я помиляюсь. Може це тільки я боюся почути вирок з його вуст.
Серцю зрадливо хотілося вірити, що між нами все змінилося. Що ніколи не було його кохання до Скаді. Що я не лише "підходяща наречена". Але тверезий глузд осаджував наївне серце. Це для мене він вже давно не просто наречений. Це я мало не вбила шльондру, яка на нього вішалася, в приступі ревнощів. Це я перша дозволила собі відчути до нього щось більше... А отже я, і тільки я, винна у власних ілюзіях.
Проте розбиватися об реальність теж не готова. Та чи й буду взагалі? Тому в спробі відстрочити неминуче просто тікаю. Тікаю туди де все знайомо і можна сподіватися на повернення до заспокійливої рутини.
Яка ж я наївна!
- Тіаро, сонечко, що ж ти так рано? - сплескує долонями Елія, шукаючи під стійкою ключ від моєї кімнати. - Але добре, що повернулась. Просто божевілля якесь відбувається! Спочатку ти, потім Лекса!
- А що з Алексою? - розгублено кліпаю очима. Та коли бачу скорботно підтиснуті губи комендантки не на жарт лякаюсь.
- Занедужала наша Лессі. А потім приїхали її батьки. Лорд Канінгтон відразу забрав доньку з собою. А леді зараз нагорі. Саме збирає її речі.
Вона ще щось говорить, та я вже не слухаю. Беру ключ і швидко мчу на наш третій поверх. Я схвильована настільки, що навіть не стукаю, вриваючись в кімнату сусідки.
Темноволоса жінка в зеленій сукні кидає на мене здивований погляд через плече. Частина речей подруги вже в коробках, інше лежить на ліжку.
- Добрий день. Мене звати Тіара. Я подруга вашої падчерки.
Брюнетка повільно розвертає до мене своє обличчя. Сірий погляд здається припарує до косток. Вона дивиться уважно і довго. А тільки потім відповідає:
- Тіара, так? Лессі багато розповідала про тебе.
Дивно як у завжди привітної та доброзичливої Алекси могли добре скластися стосунки з такою холодною моторошною мачухою? Селеста Канінгтон зовсім не схожа на жінку з розповідей Лекси. У неї важке підборіддя, неприємний погляд і досить жорсткі риси обличчя.
- Комендант сказала, що Алексу забрав батько. Трапилося щось серйозне?
Леді Селеста знову мовчить і уважно сканує мене поглядом.
- Ні, - відповідає з хвилинною затримкою, що створює між нами відчуття незручності. - Просто ми вирішили, що Лексі буде краще на півночі. Там є пристойні академії. І ми з лордом Канінгтоном будемо поряд.
Дивно, та ні слова про хворобу. Може Елія щось переплутала?
- Тобто Алекса не повернеться?! - вигукую вражено, коли сенс її слів нарешті доходить до мене.
Жінка хитає головою і повертається до своїх справ. Дає зрозуміти, що розмову закінчено.
Я ще якийсь час стою у неї за спиною. Та леді Селеста мене відверто ігнорує.
Тому розвертаюся і йду до дверей сиди. Дел має знати, що тут відбувається. Проте мої сподівання застати її марні. Сьогодні неділя, а отже Ферро за звичкою не ночувала в академії.
- Ну нарешті!
Не встигаю і кроку зробити від дверей сиди, як до мене швидкою ходою підходить Ровена і поривисто обіймає.
- Елія повідомила, що ти тут, - відповідає на мій здивований погляд. - З Кайєна навіть під тортурами нічого не витягнеш. А я так хвилювалася!
- В палаці сталася різня, - повідомляю жінці тоном маленької ображеної дівчинки. Турбота Ровени підкупає.
- Знаю, люба, - гемомантка дбайливо заправляє пасмо волосся мені за вухо, - леді Нарциса була там, коли все почалося.
- Справді? - роблю круглі очі. - Сподіваюся з нею все добре?
- Так, не хвилюйся, - м'яко посміхається Ровена, - матір і інших гостей палацу ввічливо попросили покинути його... Перед тим як все почалось. Власне, саме так ми дізналися, що щось відбувається... і мій племінник кинувся тебе рятувати.
- Кайєн нічого толком не розповідав...
"А ти наче питала? - уїдливо глузує внутрішній критик. - В тебе ж були інші куди важливіші справи..." Відчуваю, як щоки заливаються рум'янцем.
- Я сама не дуже знаю, що там було. Тільки що ти знайшлась непритомною в королівському парку.
Дивно. Я взагалі погано пам'ятала, як там опинилась. Тільки втечу таємним ходом і падіння... А далі спогади ніби в тумані.
Раптом за нашими спинами відкриваються двері.
- Так, я вже все відправила, - говорить з кимось по артефакту зв'язку мачуха Алекси і прямує повз нас.
Тієї миті, коли вона рівняється з Ровеною, артефакт випадає у неї з рук. Обидві жінки писідають, щоб підняти його.
- Вибачте, я така незграбна сьогодні, - бурмоче леді Селеста і вперше за весь час посміхається.
Щоправда посмішка у неї нещира, натягнута.
- Пусте, - добродушно відповідає Ровена, уважно вдивляючись в обличчя незнайомки. - Ми з вами вже десь бачились?
- Що? Ні, навряд, - мачуха Алекси різко вихоплює артефакт з рук гемомантки і швидко прямує геть.
Тоді як Ровена продовжує дивитися їй вслід незрозумілим поглядом.
- Це була мачуха Алекси - Селеста Канінгтон, - не знаю навіщо пояснюю їй це.
- Селеста, значить... - бубнить собі під носа жінка і чомусь криво усміхається. - Так ось кого нагадувала мені ця дівчинка! Весь цей час...
- Ти про що? Вони ж не рідні. І навіть не схожі, - спантеличено дивлюся на неї.
Але Ровена тільки хитає головою.
- Кайєн розповів мені про альбом з фотографіями. Він зараз в тебе? - питає несподівано, коли ми вдвох заходимо до моєї кімнати.
- Так, звичайно, - відкриваю вікно на провітрювання, - візьми в моїй сумці.
Чесно кажучи, я сумнівалася брати його з собою чи ні. Декілька разів передивлялася його, але нічого цікавого більше не побачила. Звичайне студентське життя. Багато фото Сієни з подругами, на вечірках, а ще більше з матчів. Ціле море різноманітних незнайомих облич.
Але незнайомі вони тільки для мене. Бо Ровена впевнено гортає його, шукаючи очима когось конкретного. Ну звичайно! Вона вчилася ж тоді в академії!
- Ось, - вказує пальцем на одну із фотографій.
