Твої очі - Валерія Оквітань

Сергій привіз Зою на склад. Вона зрозуміла це по зовнішньому вигляду самого приміщення. Всюди були складені контейнери та бочки. В одному кінці цього приміщення Зоя помітила декілька упаковок готової їжі, котру можна було зберігати тривалий час. З чого вона зробила висновок, що тут постійно хтось знаходився.

Її голова боліла від того, що Помаранчевий намагаючись заспокоїти дівчину, вдарив її з такою силою, що вона втратила свідомість, ще й до того доторкнувся до неї голими руками, що додало дівчині зайвого болю. Але сама Зоя не спішила виказувати того, що вже прийшла до тями, тихо спостерігаючи за дорогою, аби потім мати змогу вибратись.

— Зараз, маленька лише почекай трішки. — Якось дивно говорив сам до себе Сергій. Ну не міг же він здогадатись, що дівчина лише прикидається безсвідомою. — Ми вже скоро будемо на місці. Лише ти і я.

Заїжджаючи всередину, чоловік попутно збив декілька пустих діжок, які від удару впали з жахливо голосним звуком, він якого Зоя непомітно сіпнулась.

Припаркувавши машину Сергій спробував витягти дівчину, але старався зробити все максимально обережно, аби не зачепити відкриті ділянки тіла. Він хоч і розумів, що вона була непритомною, але проблем з нею не хотів. Його хвилював стан дівчини, бо мертвою Зоя йому не була потрібна, а пам'ятаючи її реакцію на минулі його доторки, то краще все ж було перестрахуватися.

Де вони знаходились Зоя й сама не знала, поглядаючи з напівприкритих повік, дівчина старалась вгадати в якій частині міста вони були. Але з розпачем зрозуміла, що це було не їхнє рідне місто. Він привіз її туди, де вона ніколи не була.

Сергій враз помітив, що його сестра прийшла до тями, а тому відпустив дівчину, і вона немов набитий мішок безпорадно впала додолу, боляче вдаряючись в праве стегно.

— То тобі вже краще? — Оманливо ніжно запитав чоловік, проводячи рукою, яку попередньо повністю замотав у рукав. — Як себе почуває моя дорога сестричка?

Зоя на його запитання лише плюнула чоловіку в обличчя, чим його добряче розізлила. Він сердито витер її слину, а потім вдарив по щоці. Дівчина закричала, не від самого удару, а від відчуттів, які послідували за ним.

— Не кричи. — Сердито вимовив чоловік. — Ми ж не хочемо, щоб нас почули правда ж?

Дівчина оглянулась, помічаючи, що їх оточили люди з гвинтівками, які вийшли на шум. Всі вони спостерігали за шоу, яке розгорнулась в них перед очима, не сміючи наблизитись. Вони й так їх чули.

— Та щоб ти здох. — Надривно мовила Зоя, сподіваючись, що так воно і буде. За її слова дівчина знову отримала ляпаса, але цього разу вона не залишилась осторонь. Зоя відповіла йому ти ж, хоч і відчула невимовний біль.

— То це тебе твій коханець навчив говорити такі погані слова? — Знову замахуючись на дівчину запитав Сергій. — Нічого, я тебе навчу як правильно зі мною говорити.

Він схопив дівчину за волосся, відтягуючи до порожніх бочок. Чоловік необережно штовхнув її на тоненький картон, що валявся на землі від якихось коробок. Так навіть піддонів ніяких не було. Сира земля лише, на тому ж місці він знайшов і мотузку, якою зв’язав її руки та ноги. Так, щоб Зоя не мала змоги рухатись. І залишив її на підлозі, добре, що хоч біля стіни. Так вона могла спертися на неї, та спостерігати за обстановкою.

Дівчині було до жаху лячно. Вона боялась Сергієвих дій. Таким шаленим вона його ще ніколи не бачила. Все дитинство провели разом, але такий "брат" їй був незнайомий.

Одинока сльоза покотилась по Зоїній червоній шоці. Дівчина й дихала раз через раз, аби не вдихати цей гнилий запах. Вона зрозуміла, що помилилась вийшовши з будинку, але зараз вже було пізно.
Через свою безпечність та віру у власне везіння, дівчина потрапила у лапи до свого найбільшого кошмару. Яка доля її чекає залишається лише здогадуватися. Бо милості від Сергія й годі чекати.

Єдине, про що зараз молилась дівчина, безшумно ворушачи губами, так це про те, щоб Андрій її знайшов. Бо ще ніколи вона не хотіла його бачити так сильно, як в ці хвилини.

Сергій відійшов від неї, лаючись. Він звинувачував їх за паскудний характер, примовляючи, щось на кшталт :"Повією була - повією й залишилась.

Вона не стала сильно вслуховуватись, бо думку його про себе вже знала. Натомість Зоя закрутила головою, коли відчула, що до неї доторкнулась чиясь рука, вона вже хотіла закричати, та жінка навпроти приклала свого пальця до рота благаючи мовчати.

— Не викривай мене. — Прошепотіла вона.

Вигляд в неї був жахливий, замість одягу був мішок, волосся все розпатлане та брудне, паче вона не милась тижнями, а на тілі виднілися безліч гематом. Жінку очевидно били і не один раз.

— Що з тобою сталось? — Одними губами мовила Зоя.

— Не видай мене. Мене викрали і привезли сюди. Та як і інших…

— Інших? — Налякано запитала дівчина, заглядаючи жінці за спину, але не побачила там більше нікого.

— Вони в іншому приміщенні, там далі. — Вона пальцем тикнула кудись убік, вказуючи на масивні двері, які охороняли двоє бритоголових Помаранчевих. — Мені вдалось втекти. Вдасться, якщо ти мене не видаси охоронцям. — Жінка злякано пригнула голову, як тільки почула чиїсь кроки, і знову заховалась у темряві.

— Нащо ти мене сюди викликав? — Невдоволений голос Віктора прозвучав в надрах приміщення. Зоя почувши його здивувалась, вона не думала, що він тут теж буде. Що чоловік також причетний до таких звірств. Але чого їй дивуватись Віктор був Червоним, а вони ті ще кривдники.