Твої очі - Валерія Оквітань

Галина сіла на ліжко у ногах дівчини, погладжуючи її.

Зої на це було нічого відповісти. По суті, жінка правду говорила. Однак, як цю інформацію донести до власного мозку?

— Я так розумію Андрій вже в курсі?

— Звісно. — Кивнула жінка, легко проводячи руками по ногах дівчини. — Інакше не могло бути.

— Я можу запитати тебе про особисте? — Просто поцікавилась вона, після затяжної паузи між ними.

— Питайте. — Зітхнула вона.

— Я знаю, що ти попросила Ладу не з’являтись в будинку…

— Я не просила її не з’являтись. — Різко перебила Зоя, незадоволена неправильно підібраними словами. — Просто знаходитись в одному будинку з нею для мене… Нестерпно.

— Нехай так. — Відмахнулась жінка. — Думаю, ти правильно зробила. Вони ніколи не були сім’єю. Прокляття для двох, і разом не можуть і окремо також. Я не говорю тобі для того, щоб задобрити тебе.

— Для чого тоді? — Скептично підняла брову дівчина, дивуючись подібній розмові.

— До того, що щоб між тобою й Андрієм не було. Пам'ятай, що в них З Ладою подібний зв’язок. І він ні до чого доброго не привів. Зруйнував їм обом життя. А все тому, що дивились вони в різні боки. — Галина перевела подих. — І Віктора учать обидвоє

Ця розмова не подобалась Зої все більше і більше. А згадка про Віктора так й геть згубила нанівець позитивну нитку.

Десь в надрах ліжка завібрував телефон, про який дівчина вже й думати забула. Налякавшись, що його звук може почути помічниця, вона швидко сіла, прикриваючи те місце ковдрою, а потім і зовсім випалила грубо:

— Ви мене вибачте, але я б хотіла бути на самоті.

— Звісно. — Розгублено затараторила жінка. — Звісно. Я піду, нічого мені в тебе засиджуватись, ти маєш рацію, до того ж скоро Андрій Юрійович приїде додому, треба підготуватись.

Як тільки за жінкою закрились двері. Зоя дістала телефон з-під ковдри, розблоковуючи його.

“Пташко, пташко. Ти мене розчаровуєш. Вже вечір, а від тебе жодної звісткочки. Невже нічого не знайшла?”

Зоя роздратовано кинула телефон екраном вниз. Вона не планувала віддавати флешку Вікторові.

Взагалі думала не контактувати з ним. Він її обманув, а вона мала йому потакати. Не бути цьому. Вона може молода, але не вчора народилась і гордість мала.

Знову звук вхідного повідомлення змусив дівчину звернути увагу на телефон.

“Чи може ти хочеш переконатись у всьому самотужки?”

Зоя не знала, що й думати. Переконатись у чому? В тому, що він брехун. Так це вона ще з першої їхньої зустрічі дізналась.

Дівчина роздратовано набрала йому повідомлення, з побажанням котитись куди подалі, але не встигла його відправити, бо на екрані засвітився знайомий номер.

Він їй телефонував. Віктор.

— Невже ти не побоялась взяти слухавку, пташко. — Веселий голос Віктора пролунав, які тільки дівчині здійняла слухавку. — Ти ростеш просто на моїх очах. На моїх червоних очах.

— Я якраз писала вам повідомлення, що не буду вам нічого передавати. — Сміливо повідомила дівчина, піднявши підборіддя доверху. Так вона почувала, що говорила впевнено, Зоя це і було далеко від реальності.

— Та ну. Такі серйозі заяви. — Засміявся чоловік. — Ти що образилась на мене?

— Ви обіцяли мені, що я позбудусь нашого з Андрієм зв’язку, а на ділі я отримала зовсім інше.

— Та годі. Тобі ж сподобалось.

— Ми не про це домовлялись. — Тихо сперечалась з ним дівчина, так, щоб ніхто не почув, що вона розмовляла телефоном, якого в неї бути не повинно було.

— Пропоную нову домовленість. — Раптом серйозно мовив чоловік, без граминки веселощів. — Ти віддаси мені флешку самостійно. В іншому випадку я зроблю все, аби ти знову повернулась до своїх батьків. Або до Сергія.

— Ви не зробите цього. Андрій не допустить.

— Дні твого Андрія вже злічені, пташко. — Сказав він і різко замовк. — Я пропоную тобі подбати про його долю. Принесеш мені флешку і я подумаю над тим, щоб йому було менш болісно падати.

Зоя судомно перебирала шляхи того, як їй правильно вчинити, і, як на зло, нічого дійсно доброго не спадало дівчині на думку.

— Поки ти там думаєш. — Пролунало знову в слухавці. — Я відправлю свого водія, аби забрав тебе. А ти скористайся допомогою Галини, аби вибратись з дому. Даю тобі для цього годину.

Віктор завершив розмову, залишаючи дівчину в розгубленості. Зоя кількома хвилинами раніше, ховала телефон від жінки, аби вона тільки не помітила його. А вона про все знала.Тепер потихеньку пазл в голові дівчини остаточно склався. Вона знала про те, що Віктор наказав мені знайти флешку. І та зустріч біля дверей його кабінету не була випадковою.

Одне питання цікавило дівчину. Чому Віктор не доручив це завдання Галині. На неї б точно ніхто не подумав. Чому саме вона мала передати йому флешку. Яка її роль в його грі?

Вирішивши знайти жінку, Зоя попрямувала зі своєї кімнати на кухню, сподіваючись отримати хоч якісь відповіді.