Твої очі - Валерія Оквітань

— Гарна жінка. — Засміявся Сергій, похлопуючи в долоні, відпустивши Зою. — Не дивно, що ви обидва її поділити не можете.

Дівчина крізь сльози спостерігала за тим, яка картина відкрились перед її очима. Її прийшли рятувати. За неї не забули. Її не кинули. Він за нею прийшов.

— Закрий свій брудний рот. — Виплюнув Віктор.

— Не думаю, що ти маєш право мені наказувати. — Він підійшов ближче до нього.

— Маєш свою жінку, а мою мені віддати не хотів.

— На те вона і моя. — Впевнено сказав Віктор, дивлячись Ладі прямо у вічі. Зараз він не соромився визнавати цього, ні перед Сергієм, ні перед братом, ні перед іншими.

— Але і мою ти мені не віддаси… — Задумливо протягнув Помаранчевий. — Тоді я прийняв рішення. Вона не дістанеться нікому.

Чоловік націлився на Зою.

— Зоє. — Прокричали Лада з Андрієм в одну мить. Жінка першою направилась до неї.

— Ладо. — Надривний голос Віктора розчинився в какофонії всіх звуків.

Сергій вистрілив. Але Зоя не відчула болі. Вона відкрила очі, як до того міцно зажмурила. Дівчина не одразу збагнула, що відбулось. Доки не побачила, як повільно осідає, тримаючись за живіт, на якому вже розтікалась багряна кров, Віктор.

Все відбувалось ніби в сповільненій зйомці.

Андрій, піднімаючи пістолет брата, двічі натиснувши на курок, знешкодив Сергія. Арнольд з іншими чоловіками почувши постріли прибігли, та повалили на землю інших охоронців Помаранчевого.

Лада сиділа на підлозі, в заціпенінні, поки по її обличчю текли сльози.

— Ти в порядку? — Повернувся до Зої Андрій, і побачивши, що вона ствердно кивнула, підійшов до брата.

Лада на колінах підповзла до Віктора, хапаючи його за руку, поки той лежав на холодній землі.

Його тіло зараз не приносило жодного болю її. Чи то вона просто його не відчувала? Вона схопилась міцно за його руку, не бажаючи її відпускати. Лікарі, намагалися зупинити йому кров, але в них погано виходило. Рана не бажала припиняти кровоточити.

Жінка відчувала на собі лагідний погляд Віктора, не бажаючи визнавати очевидне. Лікарі підтверджували, що поранення пошкодило аорту, що час йшов на секунди, бо до найближчої лікарні дві години їзди, а в них не було стільки часу.

— Ладо, глянь на мене, кохана. — Ніжно проводячи червоною рукою по щоці, попросив Віктор.

Вона перевела на нього обличчя свої заплакані очі, цілуючи ту руку, яка гладила її.

— Все буде добре. Віриш мені? — Прошепотів він.

— Ти стікаєш кров’ю. — Відхлипуючи мовила жінка, головою падаючи йому на груди.

— Я кохаю тебе. — Чоловік поцілував її волосся, вдихаючи рідний запах. — Я завжди тебе кохав.

— Я теж тебе кохаю. — Плачучи відповіла йому жінка.

Ніхто не смів до них наблизитись. Андрій підійшов до Зої, обнявши дівчину, яка теж вмивалась сльозами. Вона сховала своє обличчя в його піджаку.

— Для чого ти жив, якщо так по-дурному помираєш? — Цілуючи запитала його жінка, але відповіді вже не почула.

Перший поцілунок став останнім. 

Його серце перестало битись. Перестало битись для неї.

Голосні ридання заповнили приміщення. Крик жінки було чутно і за його межами. Чоловіки стояли поруч і нічого не могли вдіяти, не могли зарадити чужому болю. Всі вони розуміли якою це тратою було для жінки.

Андрій теж розумів, бо й він сьогодні втратив брата.

Більше нічого не звучало в той день. Тільки тиша.

Мертва тиша.

В цей день вона втратила свого коханого. Він пожертвував своїм життям заради неї, а вона втратила сенс життя.