Твої очі - Валерія Оквітань

— Андрію Юрійовичу. — Забіг втомлений в кабінет начальника Павло, переводячи подих. — Знайшли.

Якщо до цього моменту чоловік намагався хоч трохи привести свої думки до ладу, але коли він почув про те, що йому сказав Павло, вмить розгубив всі свої погані судження.

— Знайшли зачіпку?

— Так. — Впевнено кивнув охоронець.

— Дай вгадаю. Вона веде до Сьомого регіону? — Чоловік встав з крісла, яке до цього моменту служило йому і стільцем, і ліжком. Він обійшов стіл та злегка сперся на нього.

— Так. Але як ви здогадались?

— Я теж тут не просто так сидів. В мене був час вивчити документи й поспілкуватись з наставником, який вийшов з коми. — Важко зітхнув чоловік. — Краще б не виходив.

— То що, все залишається як і планували? — Зібрано перепитав Павло.

— Так, за пів години вирушаємо. Арнольд також під'їде, зачекаємо і на нього. — Чорний з силою потер своє обличчя, ховаючи сліди безсонної ночі.

— Ви знайшли Зою? — Тихий голос Лади просочений нотками недовіри пролунав на виході з кабінету.

Андрій заглянув підлеглому за плече і побачив її таку беззахисну, таку розгублену, що йому й самому стало ніяково. Він не хотів брехати, не мав права так вчинити з нею. Досить того, що вчора вночі він на неї накричав. Ще й Віктора згадав, розлючений тим, що його дівчинка зникла. Але зовсім не взяти до уваги той факт, що сама Лада ні в чому не була винна. Вона так само переживала за долю Зої, як і він сам. Але вона на відміну від нього не могла відчувати дівчину.

Він знав, що вона жива, лише налякана, а Лада цього знати не могла. Напевно придумала собі всяких жахіть.

Бо її він теж відчуває, хоч не так гостро. Але всю її провину можна навіть фізично осягнути.

— Знайшли поки лише здогадку де вона може бути. — Чесно відповів їй чоловік.

— Дякую Богу за таку звістку. — Вона притулилась до дверей і глянула на Павла, який ніяково опустив очі додолу.

— Ми якраз збирались поїхати туди та все перевірити. — Загрібаючи документи, мовив Андрій.

— Я з вами. — Крикнула Лада і не дочекавшись відповіді, стрімко помчалась у свою кімнату. — Дочекайтесь мене.

Андрій хитаючи голову вийшов слідом за нею, плануючи відмовити жінку від цього наміру, оскільки розумів, що це може бути небезпечно, насамперед для неї самої.

— Ладо, зачекай. — Стукаючи їй у двері, мовив Чорний. — Це не найкраща ідея.

— Чому. — Її русява голова з’явилась у дверному отворі.

— Бо ми не йдемо в ігри грати. Там може бути небезпечно.

— То тим паче я повинна бути з вами. Коли ви там розбиратиметься, хто потурбується про Зою. — Вперто стояла на своєму Лада.

— Ти не слухатимеш мене, чи не так? — Важко зітхнув Андрій.

Жінка похитала головою, підтверджуючи висновки Андрія. Вона також знала, що там буде небезпечно, тим паче якщо чоловіки вийшли на її слід.

— Я вже раз врятувала її, пам’ятаєш? Хто знає, що там з нею відбувається.

— Добре. — Лада поклала руку на його плече і поглянула в його очі з вдячністю.

Дорога до Сьомого регіону зайняла години дві. Андрій відчував переживання своєї дружини. Лада постукувала однією ногою до тих пір, поки чоловік не поклав руку їй на коліно підтримуючи її.

— Все нормально. — Прошепотіла вона, обертаючи голову до нього.

— Ти можеш зачекати в машині, поки ми…

— Не варто. — Заперечила жінка, вдивляючись в горизонт через лобове скло. — Я знаю, що я їй потрібна.

Андрій цінував таку самовідданість Лади, і дивувався, яким чином він не помітив її одразу. Чому дозволив брату першим заволодіти серцем цієї жінки? Зараз вже мало що можна змінити, але думки самі лізли йому в голову.

Чоловік схопив її руку, несильно стискаючи її у своїх.

— Будь обережною. Мені ти теж потрібна. — Прошепотів він, а потім відкрив двері автомобіля, вискакуючи на вулицю.

Його колеги вже чатували біля будівлі, в якій, як йому повідомили і знаходилась Зоя. Чоловік вже знав, що приховувалось за зачиненими дверима, але ніяк не наважувався зробити перший крок.

Вік почув як позаду нього вийшла з автомобіля і Лада, яка видно справилась зі своїми емоціями. Жінка не спішила, вона спокійно стояла за його спиною, очікуючи його подальших дій.

— Заходимо. — Крикнув Арнольд своїм людям, котрі першими починали штурм, як і домовились вони з Андрієм напередодні. — Швидко, швидко.

— Будь ласка, будь поруч з Павлом, він в разі чого зможе тебе захистити. — Попросив дружину Андрій, а сам махнув Павлові, аби той тримався поруч з Ладою, ввіряючи її підлеглому.

Увійшовши всередину через погромлені двері, Чорний рукавом прикривав ніс. Смердючий запах образу в'їдався, і осідав десь на стінках носа.

— Що тут відбувається? — Кричали люди, які знаходились всередині. Їх всіх на прицілі тримали його підлеглі.

— Не рухатись. — Крикнув Андрій, коли побачив, що декілька чоловіків наставили на них самих зброю. — Мені потрібен ваш головний.