Твої очі - Валерія Оквітань

Зоя знала, що щось трапилось. Всі навколо метушились. Та й хлопців на вулиці стало більше, які те й діло постійно оглядали територію.

Їй були незрозумілі причини таких мір, до яких вдався Андрій. Але якщо вони були потрібні, то так тому й бути.

Дівчина крутила у руках флешку, прокручуючи спогади того, що бачила.

Андрій напевно був причетний до цих зникнень. Сама Зоя не знала з чим пов'язана його робота, тому не могла сказати, чи стосувалися її ці зникнення.

— І що ж мені робити? — тихо бурмотіла собі під носа дівчина.

Вона не вважала за потрібне ділитись флешкою з чоловіком. У них з Андрієм встановилось якесь взаєморозуміння. Та довіру, що з кожною миттю тільки росла не хотілось втрачати. Тому вона повинна була думати перш ніж приймати якісь рішення.

— Пане. Відійдіть від воріт. У мене наказ вас не пускати. — Почула дівчина звук з вулиці, й одразу підбігла до вікна, паралельно заплутавшись в ковдрі, яка до того зігрівала її холодні ноги.

Їй стало цікаво кого ж не пускають всередину охоронці. І яким же було її здивування, коли вона побачила поруч з ворітьми Сергія, який те й діло заглядав у вікна, певне, шукав її.

Її сердечко пришвидшило свій ритм. Зоя не була готова до нової зустрічі з ним. Не тоді, коли її тіло лише заспокоїлось, лише почало звикати до Чорного.

Вона на мить втратила рівновагу і зачепила руками фіранки, від чого ті сколихнулись. Цим дівчина себе і видала.

Сергій переможно засміявся, зрозумів, що вона за ним спостерігала. Чоловік сплюнув на землю, а потім витягнув пачку цигарок, прикурюючи, але не спішив забиратись геть.

— Та годі вам. — Нахабно мовив він. — Вона моя сестричка. Молодша. Невже будете перешкоджати нашому возз'єднанню?

— Пане, останнє попередження, відійдіть від воріт. Ви не пройдете далі. — Охоронець сміливо стояв на своєму, що дуже подобалось Зої. Вона заспокоїлась, бо знала, що їй в будинку нічого не загрожує.
Як тільки він зробив крок вперед, чоловік дістав пістолет і направив його прямо на Сергія.

— Не пускаєш, значить? — З награним засмученням запитав Помаранчевий, знову заглядаючи у те вікно, в якому ховалась Зоя, привітно помахав їй, а потім крикнув: — Ти не вічність ховатимешся за їхніми спинами. Колись тобі доведеться зустрітись з родичами, підкидний пацючок.

Хлопці переглянулись одним між одним, і тільки той, що говорив з Сергієм невідривно слідкував за ним, тримаючи того в полі свого зору

А дівчина здригнулась, почувши вже давно забуте прізвисько. В неї не було родичів. І брата в неї не було. Жодного. Вони не стали їй сім'єю. Не стали близькими людьми. Ті люди принести малій дівчинці стільки болю та страждань, що навіть той факт, що вони дали їй прихисток не вибілить їх.

Обличчям дівчини потекли злі сльози. Вона не хотіла бути частиною цієї історії. Хотіла повністю забути про тих, хто з легкістю завдавав їй болю. Сергію в першу чергу, він знаючи, що вона залежна від Донора, все одно продовжував бажати їх, далеко не як сестру. Продовжував докучати, знаючи, що сам він вірна для дівчини.

Рідні не бажають зла. Рідні піклуються один про одного. От ще один доказ того, що вона правильно вчинила, що втекла звідти.

Дівчина відійшла від вікна, тільки-но побачила, що Сергій сів у свою автівку і поїхав геть. Вона понуро повернулась у своє ліжко і вкрилась ковдрою з головою. Спокій, це все про що вона зараз мріяла. Їй хотілось відчути себе повністю в безпеці, знати, що за їх є кому захистити.

Зоя відчайдушно хотіла, аби Чорний зараз був біля неї. Вона знову почала відчувати себе кепсько, чи то через те, що перехвилювалась, але бажання, аби чоловік був поруч тільки росло.

Дівчина спеціально склалась та тій половині ліжка, де лежав Андрій, аби хоч якось симулювати його присутність.

Його природній запах був незначний, і ледь вловимий лише на подушці, але дівчина чітко знала куди їй варто кинутись. Вона діяла на інстинктах.

Знала б вона, що на тому кінці міста її Чорний теж відчував, що дівчина сумує. Відчував її потребу в ньому. Щось чітко тягнуло його додому, і вже не було ніяких думок про роботу.

Та обов'язок ніхто не скасовував. Він мусив залишатись в департаменті. Про Зою було кому подбати. Він наказав і охоронцям, і помічниці не зводити з дівчини очей. Це трохи притупило його нервозність з приводу їх безпеки.

— Зоє. — Обережно штурхнула їх Галина, коли зрозуміла, що дівчина спить.

Жінка зайшла перевірити чи все гаразд з дівчиною, оскільки отримала чітку вказівку, як тільки помітить щось незвичне, то образу повинна розповісти про це господарю.

— Що? — Дівчина лише голову висунула назовні. — Що сталось?

— Нічого. — Одразу почала крутити головою жінка, піднімаючи руки доверху. — Я думала тобі стало зле. Все нормально, дитино?

Зоя важко зітхнула. Все абсолютно точно не було нормально. Не тоді коли її зведений брат прийшов під ворота будинку не побоявшись Андрія.

— Ви ж теж його чули. — Тихо відповіла дівчина. — Теж чули що він там вигукував.

— Чула. — Не стала приховувати Галина. Та й чого мовчати, чоловік наробив шуму. Вона чула, як охоронці доповідали Андрію Юрійовичу про інцидент. — Але не думаю, що тобі є про що хвилюватись. І брати його слова близько до серця, це останнє, що ти маєш робити.