Твої очі - Валерія Оквітань

Руки дівчини затряслись. Вона судомно намагалась зрозуміти, чому фото її сусідки було на флешці в Андрія. Поспішно закривши кришку ноутбука, дівчина встала з-за столу. Вона поправила всі предмети, які на ньому розташовувались, так, аби Чорний в жодному разі не здогадався, що в кабінеті хтось був.

Вибігаючи з кімнати, Зоя поспішила піднятись до себе, та вона не врахувала одного. Двері грюкнули сильніше, аніж вона того хотіла. На гуркіт вийшла жінка, яка допомагала по господарству - Галина.

Вона сподівалась побачити господаря, ні краплини не здивована, бо за останні тижні чоловік те й діло зривався з роботи заради дівчини.

— Пані? — Здивовано протягнула вона.

Зоя здивовано витріщила очі, коли зрозуміла, що її спіймали. Вона декілька різав оглянулась на двері, не знаючи, що ж такого вигадати аби жінка повірила їй. Міцніше стиснувши в руках флешку, а вона її, не дай Всевишній побачить, Зоя промугикала:

— Я хотіла… — Вона проковтнула в’язку слину. — Хотіла знайти в кабінеті якусь книгу, почитати.

Дівчині здавалось, що її червоні щоки видали її брехню, бо вони так горіли, що не могли не змінити кольору.

— Справді? — Спокійно запитала вона. Жінка виглядала так, ніби їй було байдуже, що Зоя робила в кабінеті Андрія. — Нічого не знайшла.

— Що? — Оторопіло запитала дівчина.

— Нічого не знайшла, питаю? Ти вийшла з порожніми руками. — Повторила жінка, пояснюючи своє питання.

— А, так. — Видихнула Зоя. — Нічого. В нього якісь дуже розумні книжки для мене.

Прикидатись дурною? Краще й не придумаєш. Зоя вирішила, що відповіла на питання жінки, а тому повернулась до неї спиною, аби піти геть, але та її зупинила.

— Стривай.

— Що? — Зоя запхнула флешку в кишеню своїх спортивних штанів. Або ж вони були Ладині, то вже було неважливо.

— Як себе почуваєш. — Торгаючи лоба, ніжно запитала вона, і Зоя полегшено видихнула.

— А, краще, дякую. — Відступаючи відповіла вона.

— Твої очі гарячково блищать, а щоки вже майже багряні. — Вона вглядалась в обличчя гості, шукаючи підтвердження своїм словам про її погане самопочуття. — Точно все нормально? Може мені повідомити Андрія Юрійовича?

— Ні-ні. — Закрутила головою дівчина. — Все зі мною добре, дякую, що тривожитесь. Але не думаю, що варто турбувати Чорного за таких дрібниць.

— Чорного? — Здивовано запитала Галина.

— Андрія. — Виправилась Зоя.

— То ти так його називаєш?

— Не називаю, просто вирвалось. — Поспішила виправдатись дівчина. Жінка виглядала засмученою, почувши, як Зоя його назвала.

— Він хороша людина. — Вона схопила її за руки, відмічаючи, для себе підвищену температуру тіла.

— Так, закритий, не завжди показує своїх справжніх почуттів, але він не поганий.

Зої було ніяково, що Галина зараз захищала Андрія перед нею. Хоча вона нічого поганого не сказала. Просто назвала Чорним. В цьому немає нічого страшного. Це ж просто його каста. Адже так, чи вона помилялась.

— Я знаю, що він хороший. — Спробувала вона заспокоїти жінку.

— Я бачу, що ти його боїшся…

— Все не так.

— Я не сліпа, дівчинко. Спочатку Лада пила всю його кров. Не приймала його, та й навряд чи зараз прийняла. — Невдоволено похитала вона головою, продовжуючи свій монолог, при цьому не випускаючи Зою зі своєї міцної хватки. — Коли ти з’явилась, я думала, що це його шанс на щастя. Але зараз бачу, що й на рахунок тебе помилялась.

Вона відступила, залишаючи Зою наодинці зі своїми думками. Для того аби вона обдумала все, що тільки-но почула. Можливо думка дівчини до господаря після сказаного зміниться.

Зоя залишалась ніби в прострації посеред коридору, хоча кількома хвилинами раніше хотіла забратись звідси якнайскоріше.

Їй однозначно потрібно було побути на самоті. Піднявшись у свою кімнату, Зоя міцно затулила двері, відрізаючи себе від світу. Вона витягнула з кишені флешку, ховаючи її в сумку.

Вона мала подумати над тим, чи варто це передавати Віктору.