Твої очі - Валерія Оквітань

— Але ж твої фіолетові, що тут може бути гірше? — Здивовано перепитала Зоя. Вона чітко знала ієрархію кольорів, від яких залежить життя людей. І її також. Бачила, що на жінці був дорогий одяг. Її піджак, на плечах Зої, був приємний на дотик. Такої приємної тканини дівчина в житті не носила, і навряд чи буде.

Те, що в Лади була фіолетова райдужка очей говорила про те, що в неї повинен бути м’який характер, що і підтверджувалось її поведінкою зараз. І все, на жаль, дівчині більше нічого не було відомо про цей колір. Вона, на відміну від своїх братів, не навчалась у вчителів, а тому не була такою освіченою, як вони. Вона мала лише поверхневі знання про якості людей з кольоровими очима. Звичайним людям, і таким як вона не довіряли інформацію про сильні й слабкі сторони кольорових.

— Повір, дівчинко, я з тих, кого називають “Залежні”. І пережите одноразове насилля, не найгірший сценарій. Переживати його щодня, будучи прив’язаною до жорстокої людини, гірше за смерть. Але і вона таким як я недоступна. — Вона відкинула своє русяве волосся назад, і спершись на поруччя, подивилась вниз, де хитромудро бурлили дрібні хвилі.

Зоя збиралась спростувати слова про насилля, але почувши зізнання жінки, вона передумала. Щось було таке в голосі Лади, що відкликнулось дівчині.

Вона співчутливо поклала руки на руки жінки, підтримуючи її.

— Мені шкода.

— Нема чого жаліти. Якщо ти прийшла до тями, скажи краще, як тебе звуть? — Жінка відійшла від дівчини на декілька кроків назад. Вона дала їй трохи особистого простору, аби та відчувала себе комфортно. Так ніби знала, що їй це зараз конче необхідно.

Однак, Зоя, почувши питання, замотала головою, відмовляючись говорити. Адже вона не знала справжніх мотивів жінки. Вона могла дізнатись її ім’я і видати названій родині, а там їй вже було б не сховатись від злості Сергія. Там їй вже б не вдалось врятуватись. Він своїх помилок двічі не вчиняє. Розумний. Гад.

— Не хочеш говорити справжнє, скажи яке хочеш. Можеш навіть без прізвищ. — Тяжко зітхнула жінка. Вона вже пожалкувала, що помітила дівчину. Дикувата вона, боязлива. Видно ж, що не було її життя солодким. А вигляд порваного одягу… Саме в той момент, щось смикнуло в голові Лади, вона згадала, як сама декілька років виглядала так само.

Хвилини плили, але дівчина мовчала, тому Лада поставила нові запитання.

— Тобі потрібна допомога лікаря, чи щось подібне? Я можу відвести тебе, я знаю одно хорошого лікаря, він якраз в таких справах хороший спеціаліст.

— Ні. — Зоя категорично була проти візиту до лікаря, бо це означало, що тоді він змушений буде звернутись до миротворців. А до них їй не можна. Хто ж повірить їй? Сергій має більше важелів впливу на поліцію, аніж вона.

— В поліцію, я так розумію ти також не підеш? — Ніби в підтвердженні думок дівчини, запитала Лада. І побачивши впевнений кивок, вона відштовхнулася від поруччя, та знову подивилась на Зою.

— Якщо я тобі скажу, що зможу надати прихисток, на деякий час, підеш зі мною? — Зоя вже хотіла знову відмовитись від пропозиції жінки, однак та її випередила.

— Не спіши відмовлятись, не просто так тобі допомагатиму. Я нещодавно переїхала, мені потрібна помічниця по дому. Я буду платити, поки, звісно, не багато, а потім, може щось вигадаємо. Що скажеш? І тобі прихисток і мені допомога. — Лада так проникливо говорила, що дівчина задумалась. Це ж був майже ідеальний варіант. Їй не доведеться тинятися на вулиці, голодуючи. Їй платитимуть, та і їй не доведеться оборонятись від інших чоловіків, які порахують дівчину легкою здобиччю. Але довіряти незнайомим людям не було в її характері.

— Думай, дитинко. — Поквапила жінка. — Несправедливостей у світі багато. Але ти й без мене це знаєш. Хтозна, який чоловік тобі дістанеться наступного разу, і чи зможеш ти від нього втекти…

Слова Лади насторожили дівчину. Вона згадала, як їй жилось в тому будинку, словесні приниження та фізичне насилля не те, до чого хочеться повертатися. Однак, дівчина вагалась. Та й її можна було  зрозуміти, ніхто не знав, що на думці у самої Лади. І жінка, розуміючи острахи Зої, давала їй час на роздуми.

— Я згідна. — Зоя вглядалась в обличчя Лади, вишукуючи якісь ознаки, що підтверджували якісь приховані мотиви, або на худий кінець - осуду. Але жінка лише привітно посміхнулась, та, здається полегшено видихнула.

— То ходімо скоріш. — Вона показала де залишила свій автомобіль. Дівчина йшла слідом, оглядаючись. Місто і далі жило своїм життям: люди спішили хто куди, одні у справах, інші додому до рідних, і тільки вона більше не мала куди спішити.

Вже біля авто Зоя зупинилась, вона поглянула на дорогу червону автівку, в якій, не дивлячись на погоду, було дуже чисто, і знову оглянула себе. Дівчина була вся в багнюці та мокра. Сумніви заполонили її, чи варто їй бруднити такі дорогі речі, та Лада знову поквапила дівчину.

— Не переживай, сідай хутчіше, я така ж мокра як і ти. — Зоя вхопилась за дверцята вже впевненіше, та вже будучи в автівці, відчувши теплоту салону, вперше за весь цей невимовно довгий день, змогла трішки розслабитись. Дівчина соромилась дивитись на водійку, та це не заважало їй оглядати салон авто. Вона сиділа непорушно, боючись щось зачепити, забруднити, чи пошкодити, бо й не уявляла, яких грошей коштує і автомобіль, і його обслуговування.