Твої очі - Валерія Оквітань

— Нам варто придбати для тебе деякі речі.

— Я поверну вам кожну копійку. — Миттєво говорить Зоя.

Дівчині, здається, стало некомфортно, коли Лада заговорила про покупки.

— Облиш, я куплю все необхідне, дивись, майже зима на вулиці. Мені не потрібно аби ти хворіла. — Відмахнулась Лада від слів дівчини. Вона розуміла Зою. Нікому не подобається, бути на утриманні в когось, почуватися зобов’язаною. Звісно, якщо ти не Христина, або їй подібні.

— Це дуже погано, що та жінка мене почула? — Раптом згадала Зоя вчорашній візит подруги Лади.

— Христина? Ні, вона й не зрозуміла нічого, понавигадувала всілякого. Її язик, як помело. Іноді, не пересвідчившись, вона любить розповсюджувати свої домисли.

Зоя всіляко старалась допомогти Ладі. Дівчина почувала себе винною та зобов’язаною перед господинею, за те, що вона не дивлячись на її історію, все ж погодилась її укрити.

Дівчина справно виконувала свої обов’язки ці декілька днів. Лада навіть, відмовилась від послуг домогосподарки, яку надав їй її колишній. І хоча жінка розуміла, що він буде незадоволений, оскільки в такий спосіб чоловік контролював її життя. Навіть будучи на відстані - він контролював її. Тримав біля себе, не відпускаючи.

Жінка сподівалась, що Зоя не повторить її долю. Вона знала, що не тільки у звичайних людей очі залишаються такими як при народженні. Такі як вона теж довго не змінюють райдужку.

Якщо здогадки жінки правдиві, то дівчині залишається лишень поспівчувати. Бо проти природи не підеш, і рано чи пізно вона зустріне свого донора. Без якого вижити їй вже не вдасться.

— Як себе почуваєш? — Поцікавилась Лада.

— Все чудово. Завдяки вам, я не на вулиці. — Тихо промовила дівчина. Воно не відволікаючись від прибирання розмовляла з Ладою, і, здавалось, дівчина цілковито занурена в роботу. Та вони обидві розуміли, що, хоч би що там було, але рано чи пізно, їм доведеться глянути своєму страху в очі.

Зоя не завжди сидітиме в чотирьох стінах. Жодна людина не витримує подібного самітництва.

— Як багато ти знаєш про кольорових? — Набравшись сміливості запитала Лада. Їй необхідно знати, наскільки Зоя освічена. Наскільки досконало вона знає, як влаштована ієрархія їхнього світу.

— Те ж, що й всі. — Тихо відгукнулася Зоя.

— Що ж. Ти вже бачила яким чином поводяться Помаранчеві, та чи розумієш ти їхню справжню суть? — Запитала Лада.

— Вони хитрі, жорстокі та безпринципні, ось все, що потрібно про них знати. Таких як вони варто остерігатись. — Зі злобою пробуркотіла дівчина.

— Не стану з тобою сперечатись, Зоє, однак є певна ієрархія, і ти про неї мусиш знати. Інакше твоя втеча буде даремною, якщо ти не зможеш себе захистити.

Лада втомлено опустилась на підлогу, прямісінько поруч із дівчиною. Вона взяла її за руку, легенько зжимаючи. Жінка не знала, як повідомити дівчині про свої здогадки, та і чи варто було щось казати їй не впевнившись напевне.

Те, що вона відчувала щось рідне поруч із нею, вже було ознакою схожості. Скоріше за все, Зоя належала до Фіолетових. Кожна мить проведена з дівчиною, все більше й більше наштовхувала Ладу на подібні думки.

Можливо, варто показати дівчину лікарю, але яким чином це зробити?

— Я знаю, що кольорові мають більше прав, аніж я. — Понуро відповіла дівчина.

Лада не витримавши нищівного тону дівчини, яка направила всю свою зневагу на себе заговорила. — Правду кажучи, я думаю, ти теж належиш до кольорових.

Зоя підняла на жінку свій погляд, збита з пантелику її словами. Вона не розуміла, з чого Лада зробила подібні висновки, адже її очі досі Сірого кольору, адже так?

Дівчина пристала на коліна, для того аби глянути в дзеркало. вона хотіла пересвідчитись, що її очі залишились незмінними.

— Вони ще сірі. — Сказала Лада помітивши дії дівчини.

— Але чому ви так вважаєте? — Перепитала Зоя.

— Тому, що я була на твоєму місці. Я подорослішала пізніше, аніж мої однолітки, і колір мої очей, змінився після того, як я зустріла свого чоловіка.

— Андрія? — Не думаючи, запитала Зоя, на що жінка лише здивовано на неї глянула.

— Звідки ти..? — Почала вона, але потім згадала, що Зоя підслуховувала їхню розмову з Христиною. — Так, Андрія.

— Чому ви не живете разом? — Знову запитала дівчина.

Вона розуміла, що ставить незручні питання, однак, вона мала впевнитись, що її чоловік - не погана людина, і не донесе на неї миротворцям. Що дорівнювало повернення до батьків, а отже, і до Сергія теж.

— Ми… У нас важкі стосунки, Зоє. — Зітхнула Лада. — Не такі, які повинні бути в закоханих. Ми й не були ніколи закоханими. — Вона раптом стихла.

Зоя в очікуванні дивилась на свою співрозмовницю, чекаючи, поки жінка переводила подих.

— Я розповідаю тобі це не для того аби пожалітись, а для того аби вберегти або застерегти тебе від моїх помилок.

Дівчина зручніше вмостилась на підлозі, та поклала голову Ладі на ноги, довірливо, немов рідній людині. Вона хотіла почути її історію, хотіла зблизитись з жінкою. Зоя ніколи не мала теплих відносин з матір’ю, а тому, зараз шукала ласки в чужої людини. Як би соромно за таку поведінку їй не було.

Лада, в свою чергу, лагідно погладжувала дівчині волосся, збираючи свої думки до купи.

— Ти вже бачила мої очі, вони фіолетові, там на мосту я вже казала тобі, що мій колір гірший ніж твій. Я не брехала. Все своє життя я знала, що в мене появиться саме фіолетовий - моя мати мала такий же колір.Вона завжди казала мені, що я повинна бути сильною, бо нас життя не жаліє. — Жінка знову взяла паузу, згадуючи свою матір.

Зоя не дивилась більше на неї, вона примружила очі, все більше проникаючись історією.

— Я була відлюдькуватою, ніхто не хотів зі мною товаришувати, бо, так само як і ти, довгий час була сіроока. Та все змінилось водночас. Тоді я навчалась в університеті. Нас менше ділили на класи, менше знущались з різноманітності. Привчали до рівності. Коли мені виповнилось вісімнадцять я вперше зустріла Андрія. Після цього мій організм, ніби жив своїм життям, окремим від розуму. — Лада сіпнулась, пригадуючи давнішні події.

Певне за все жінці було неприємно розповідати про все, та вона наполегливо боролася з бажанням замовкнути. Бо Зої вартувало про це знати, якщо думки Лади з приводу її класової належності правдиві.

— Що саме відбувалось з вашим організмом? — Пошепки запитала дівчина.

— Я помітила, як зросла моя сексуальність. Хлопці повертали голови, як тільки я лишень проходила повз. Тай моє тіло незвично на них реагувало, я теж бажала їх. Ти можеш подумати зараз, що це нормальний процес людини, яка дорослішає. І я погоджуюсь з тобою. Однак, ненормальним було те, що ні один з них не міг доторкнутись до мене, щоб це не завершувалось трагедією. Від кожного дотику чужого чоловіка до мого тіла, мене паралізовувало, і я годинами не могла рухатись. Це боляче, дитинко.

Зоя здивовано піднялась, опершись на лікті, для того аби глянути на жінку, впевнитись, що вона не бреше. Все це звучало неправильно. Такого не могло коїтись насправді.

Липкий страх заволодів дівчиною. Їй було ніяково лише від думок про такі страждання, а як тоді жилось Ладі. Вона не могла збагнути, звідки в такій маленькій жінці стільки сили. Боротися з такими випробуваннями.

— Таке траплялось часто?

— Ні, чутки про мої особливості швидко дійшли до керівництва закладу і мене попросили відрахуватись.

— Це дуже жорстоко. — Обурилась дівчина.

— Ні, це в першу чергу було хорошим рішенням для мене. Краще навчатись вдома, аніж потерпати від неможливості рухатись і шаленого болю, бо хтось вирішив до мене доторкнутись.

Лада з силою потерла обличчя. Вона не знала, як продовжити далі.

— Якщо не хочете, можете далі не говорити. — Запропонувала дівчина. На що жінка лише по-доброму посміхнулась.

Зоя була хорошою дівчиною, чуйною, проте, як дике кошеня, яке дряпається коли його ображають, та варто його лише приголубити, воно буде ластитись все більше.

— Ні, все нормально, Зоє. Вдруге я зустріла Андрія тоді, коли один з хлопців вирішив наостанок познущатись з мене, затиснув мене у чоловічій вбиральні. Я втратила свідомість просто посеред кімнати. Пізніше, коли я прокинулась, біля мене було безліч медиків, які і пояснили мені, що це була типова реакція на зустріч з донором.

— Хто такі донори? — запитала дівчина.

— Донор - людина, завдяки якій такі, як ми маємо шанс на існування. Я довго не можу знаходитись далеко від нього. Якщо Фіолетові не знаходяться поруч зі своїм донором, вони болісно втрачають себе, помираючи в агонії. — Останні слова жінка сказала зовсім невагомо, ніби боячись подібного.

— Ваш чоловік є вашим донором, правильно? — Поцікавилась Зоя. Вона досі не могла отямитись від отриманої інформації. Все здавалося їй дикістю, а то й взагалі вигадкою.

— Так, Андрій - мій донор. Ніхто, окрім нього не може до мене торкатись, з чоловіків, звісно. — Понуро відповіла жінка.

— То чому ви зараз не поруч з ним? Адже, за вашими словами, розлука для вас - вірна смерть.

— Ми не разом тому, що не завжди донор, це людина яку ти кохаєш, або принаймні тому, що він не є хорошою людиною. — Як би важко не було Ладі в цьому зізнаватись, але Зоя повинна була це почути.

Дівчина має розуміти з чим їй рано чи пізно доведеться зіштовхнутись.

— Він не є хорошою людиною, бо належить до Чорних? — Як тільки запитання злетіли з вуст Зоя, Лада немов застигла, кров відлила від її обличчя.

Прокашлявшись, жінка піднялась на ноги, та вибачившись перед дівчиною, направилась на кухню, аби випити води та заспокоїтись.

Зоя розуміла, що її питання збило жінку з пантелику, а тому вона смиренно опустилась назад на підлогу, обдумовуючи все почуте, поки жінка йшла геть.

Певне, спокій для Лади був розкішшю. Жінка почула, як пролунав телефонний дзвінок. цю мелодію вона вгадає, навіть якщо раптом втратить пам’ять.

Така мелодія належить лише одному абоненту, і його вона не жадала зараз чути. Та, якщо вона не підійме слухавку, їй і всім, хто її оточує буде непереливки.

— Слухаю. — Намагаючись говорити не тремтячим голосом, промовила Лада.

— І я радий тебе чути, моя люба. — Почулося їй в слухавці. — Чекай на мене завтра в гості.

— Але... — Почала говорити жінка, на мить вирішивши, що зможе його відговорити, адже ні вона, а тим паче ні Зоя не готові поки до зустрічі з ним.

— Не раджу тобі ховати своїх гостей, люба. Зрозуміло? Будемо знайомитись. — Владним голосом наказав чоловік.