Подвійна помилка мільярдера - Тала Тоцка

Я і хочу побачити Артема, і боюсь. Не його самого боюся, а того холодного погляду, яким він дивився на мене в останню зустріч. Тепер ще й, напевно, зневажливого, адже він досі впевнений, що я його шантажувала.

Весь цей час я як могла відкладала зустріч. Але містер Річ правий, я маю з ним зустрітися і поговорити. Наша історія або продовжиться як історія батьків спільних дітей, або закінчиться назавжди.

І незалежно від того, буде це кома або крапка, я просто зобов'язана її поставити.

Напередодні Різдва

Я вже зовсім змерзла, а Асадова так і немає. Ми з Марією та ще двома менеджерами готелю приїхали до Відня на Різдвяний ярмарок. Нас сюди відправив благодійний фонд «Цитаделі», компанії Георгоса Отоноса, точніше, вони відправили Марію. А Марія взяла із собою мене.

У «Цитаделі» на ярмарку свій кіоск. Тут багато торгових точок від різних благодійних фондів. Зазвичай, виручка від різдвяної торгівлі йде на допомогу нужденним. Я йшла ярмарком і наткнулася на ошатний намет з яскравим банером «Благодійний фонд Артема Асадова».

Першою думкою було розвернутися і бігти, але по-перше, бігати мені заважає живіт, а по-друге, мої ноги відмовилися пересуватися. Вони наче вросли в землю. Особливо коли я почула, що з хвилини на хвилину повинен приїхати засновник.

Хвилини перетворюються на години, але я вже прийняла рішення і чекаю, подумки прокручуючи в голові, як краще розпочати розмову. Тільки якби він був сам, без кільця охорони, інакше я до нього не прорвуся.

Я не брала із собою знімки з чергового УЗД, але вони є у мене в пошті. Я можу показати Артемові.

Якщо йому буде цікаво...

Я так довго чекаю, а він все одно з'являється несподівано. Такий же високий і такий же вродливий, як австралійський пожежник, що зійшов з календаря. Щоправда, одягнений...

Серце, що завмерло, несміливо відгукується в грудях. Зсередини відчувається сильний поштовх, це буянять мої дівчата. Впізнали батька чи їм передалося моє хвилювання?

А воно зашкалює.

Асадов повертає голову, і я роблю крок уперед.

— Привіт, Артеме, я...

— Артеме, дивись, що я знайшла! — перебиває мене дзвінкий голос. Асадов обертається, і я ахаю від того, як змінюється його вираз обличчя.

Він більше не підтискає свої гарно зігнуті губи, його очі спалахують, складка на лобі розгладжується. Тепер він так схожий на того хлопця у синьому робочому комбінезоні, що я закриваю долонями рота.

І притискаю сильніше, бо до Асадова підбігає дівчина, дивовижно гарна в короткій шубці. Вона тоненька і струнка, не те що я зі своєю талією, яка давно попливла, і носом, що почервонів на морозі. У руці вона тримає коробку, прикрашену сніжинками.

— Ти не замерзла? — Асадов ловить дівчину за лікті, притягує до себе, і серце в мене стискається від болю.

Чому? Я ж я дала собі слово його забути і розлюбити! Чому мені все ще боляче?

— Дивись, омела, — дівчина показує нагору, і Артем піднімає голову, — знаєш, що це означає? Що ти мусиш мене поцілувати!

— Тільки поцілувати? — хрипким низьким голосом запитує Асадов, і в мене очі затьмарює пеленою.

Я гадала, що вже все пройшло. Що я зуміла, впоралася. Але коли він бере її обличчя у свої долоні і цілує, у моє серце ніби встромляють ніж. Встромляють і провертають.

Артем казав, що йому не потрібні стосунки. Виходить, він не потребував стосунків тільки зі мною. І тільки мені збирався запропонувати роль тимчасової коханки.

Як тепер до нього підійти? І навіщо? Уявляю, як вони разом обернуться в мій бік, а Артем спитає, хто я. І що мені треба...

Повільно починаю задкувати, а сама не зводжу очей з пари, що цілується під омелою. Скидаю з замерзлих щік сльози, а вони всі не закінчуються і не закінчуються. Для чого я прийшла сюди? Навіщо я його знову побачила?

Продовжую задкувати, поки не наштовхуюсь спиною на чоловіка, що проходить повз. Навіть ненароком на ногу йому наступаю.

— Вибачте, — бурмочу, схлипуючи, і вухам не вірю, коли чую знайомий голос:

— Оце зустріч! Люба леді, ви мене переслідуєте?

І як мені ні гірко, не можу втриматися від усмішки у відповідь на примружений погляд містера Річа.

— Це ви мене переслідуєте, — відповідаю буркотливо, хоча насправді дуже рада його бачити.

— Ой, що це ми плачемо? — підозріло заглядає він мені в обличчя і тягне за руку у бік критого павільйону. — Ну, ходімо, я тут уже майже дві години, а так і не випив ні краплини глінтвейну.

— Мені не можна глінтвейну, — заперечую я.

— То вам, люба леді, його ніхто й не пропонує. Вам чай та солодощі, і навіть не вам, а дівчаткам.

За лічені хвилини опиняємося за столиком, і поки я дзвоню Марії, щоб вона не хвилювалася, перед нами з'являються кошики з випічкою, пряниками та марципанами.

— Звідки ви тут взялися? — цікавлюся у містера Річа, відкушуючи шматочок пряника і запиваючи гарячим чаєм.