Різдво на серветках - Анна Харламова

Я СТОЮ на платформі і не знаю, як досі не знепритомніла. В моїх вухах гуде, серце немов відбивний молоток, а руки в рукавицях спітніли. Довкола літають сніжинки, з моїх губ виривається пара від важкого дихання і я от-от зроблю крок до свого майбутнього, аж раптом хтось проходить повз, і я бачу, як цей хтось губить листок. На мить заплющую очі - бо відчуваю аромат бризу… моє серце робить сальто. Відкриваю очі, підіймаю папірець і гукаю людину, яка якимось дивним чином, наче розчинилась. Дивлюсь на листок в руці і бачу надпис: “Від таємного Санти”.

   Усміхаюсь широко, розгортаючи папірець, в якому написано:

   “Готуйся зустріти своє майбутнє. Щасливого Різдва!”

   Я знову і знову вишукую свого таємного Санту, але його немає… він пішов. А мій потяг прибув на платформу. За кілька хвилин я вже заходжу у вагон і знаходжу своє купе. Відчиняю двері і заходжу в середину, тягнучи свої дві валізи. Ставлю їх так, щоб врешті-решт їх підняти і заховати куди подалі, але перед тим, як це зробити - я на дві хвилини вирішила сісти, щоб заспокоїти серце. Але не встигла я це зробити, як у купе постукали і увійшов чоловік, тримаючи перед собою невеличку валізу. 

   — Готові до Різдвяного дива? 

   Я розтулила рот в повному шоці. Мій таємний Санта?! Аромат бризу заполонив простір, і я відчула, як очі наповнюються сльозами. Валіза опускається, і я бачу обличчя, яке бачу у своїх снах та мріях. 

   — Готова, мій таємний Санто! — кліпаю, витираю сльози, які котяться щічками, аж раптом руки, які я так давно жадала відчути, - на моєму обличчі. — Ніле… — шепочу я, дивлячись у безодню блакитних очей, на прекрасні губи, які колись мене цілували і які прямо зараз знову цілують мене. 

   Довгий, всепоглинаючий поцілунок, який дарував магію Різдва. Все моє тіло тремтить і він тремтить також. Коли ми відриваємося одне від одного, - усміхаємося, сміємось і плачемо. Мене переповнює щастя і я міцно обіймаю того, хто мені його дарує. 

   — Як ти тут опинився?

   — Я випадково проходив повз кафе, в якому ти сиділа. І коли побачив тебе, гадав, що здурію від щастя. Хотів одразу підійти, але ти сиділа така засмучена… я подумав, що тобі потрібно диво, а ще хотів дізнатись чи я досі для тебе те диво, як ти для мене. 

   — Так, так, мільйон разів так! Вибач мені, що я тоді поїхала… — я дивилась в його очі, коли він пестив пальцями мої темні пасма волосся, які вибивались з під шапки. — Вибач.

   — І ти мені вибач. Це я винен. Я мав поїхати з тобою, ти ж просила… а я злякався полишати маленьке містечко. 

   — Ні, ти не винен.

   — І ти не винна.

   — Ми так багато втратили часу…

   — А так багато ще попереду. У нас буде вічність Саро. Я обіцяю. 

   — Диво Різдва. 

   Ніл усміхається.

   — Диво Різдва!

   Наші губи сплітаються в гарячому цілунку, а потяг везе нас додому, де ми будемо створювати свою вічність.