Залежні від ненависті - Ксана Рейлі

Восени завжди було багато роботи на дачі, тому батьки та бабуся зазвичай кожні вихідні проводили там. Я вже звикла залишатися з сестрою, коли їх не було, але присутність Макара насторожувала мене. Він так часто з'являвся тут, що я не могла не думати про нього. Здається, мої почуття до нього з кожним разом ставали сильнішими. Він був такий добрий до мене. Завжди підтримував, а ще інколи залишався у моїй кімнаті на декілька хвилин, щоб послухати мою гру на піаніно. Я поки ще соромилася співати перед ним, але він завжди стверджував, що у мене дуже добре виходить.

Як завжди, я лежала на ліжку з навушниками у вухах. Десь там за декілька стін Ангеліна веселилася зі своїм хлопцем. На годиннику була вже майже опівніч, тож я навіть не хотіла уявляти, чим вони займаються в кімнаті сестри. Від моєї улюбленої пісні, яку виконувала Брітні Спірс, мене відірвав телефонний дзвінок. Я насупилася, адже рідко з кимось спілкувалася. Мої очі мимоволі закотилися, коли я побачила, що до мене телефонує моя єдина подруга. Я не була товариською, тому в школі товаришувала лише з Софією та декількома однокласниками. З хлопцями мені було чомусь завжди комфортніше.

— Привіт! — сказала я, коли прийняла дзвінок. — Чому ти телефонуєш так пізно?

— П-п-при-в-віт, — мовила подруга, заїкаючись. Здається, вона плакала. — Ти можеш прийти до мене? Мені треба тобі дещо розповісти.

— Щось сталося?

— Просто Костя... Це...

Вона не могла й слова вимовити. Я насупилася та зручно сіла на ліжку.

— Софіє, ти в порядку?

— Ні. Я не в порядку, Мелісо.

— Гаразд, де ти зараз?

— На лавці, — відповіла подруга. — У тому парку, що біля школи.

— Ти збожеволіла? — голосно спитала я. — Що ти робиш у парку о такій пізній годині?

— Я йшла з вечірки, і мені було так погано. Тепер страшно повертатися додому. Здається, що тут хтось є. Будь ласка, прийди. Я більше нікому не можу сказати про це. Мої батьки... Ну, ти ж знаєш, що вони забороняють мені ходити на вечірки.

— Я зараз прийду, — сказала я, зірвавшись з ліжка. — Нікуди не йди й тримай телефон біля себе, чула?

— Добре. Я чекаю.

Я невдоволено скривилася, адже тільки Софія могла потрапити у таку ситуацію. Відкрила шафу та витягнула звідти перші-ліпші речі. Я вдягнула свої улюблені джинси з дірками на колінах та теплий светр. Зверху накинула куртку, бо на вулиці в такий час точно холодно. Я максимально тихо вийшла зі своєї кімнати. У будинку шуму не було. Мабуть, Ангеліна та Макар уже сплять. Я швидко спустилася на перший поверх і попрямувала в коридор.

— Ох! — тихо скрикнула я, коли стукнулася об когось.

Я похитнулася та мало не впала, але міцні руки спіймали мене за талію. Я налякано здригнулася від чужого дотику, бо раніше ніхто так не торкався мене. У місячному світлі, що било з вікна, побачила темні очі Макара. Він трохи насупився, дивлячись на мене, але все ще продовжував тримати моє тіло у своїх руках. Я глибоко вдихнула повітря, змішане з приємним ароматом його злегка терпкого одеколону.

— Ти в порядку? — спитав хлопець, відпускаючи мене зі своїх обіймів.

Я засоромлено відійшла від нього на декілька кроків. Мій погляд опустився трохи нижче, і я зауважила, що хлопець був без футболки. Макар був худим, але з досить помітними контурами м'язів. Я важко ковтнула, розглядаючи його прес та пояс джинсів, що сиділи на ньому занадто низько. Мої очі піднялися вверх, зустрічаючись з його поглядом. Здається, він помітив, що я безсоромно витріщалася на нього. Мої щоки сильно почервоніли. Благо, в коридорі було темно, і він не міг цього побачити. Принаймні, я сподівалася на це.

— Все добре, — видавила з себе я та відвела погляд.

— Вибач, — сказав він. — Мені не варто було ходити тут в такому вигляді. Я думав, що ти уже спиш.

— Я зазвичай пізніше лягаю спати.

— Кудись зібралася? — спитав Макар, розглядаючи мене.

— Ем... Мені потрібно зустрітися з подругою.

— У такий час?

— Це близько. Всього лише п'ятнадцять хвилин ходьби звідси. Я скоро повернуся.

— Ти жартуєш? — Макар суворо подивився на мене, склавши руки на грудях. — Ти нікуди не підеш сама так пізно. Я не дозволяю.

Я роздратовано закотила очі, адже мене злило, що Макар вирішив побавитися у мого татуся чи старшого брата. Мені хотілося показати йому, що я таки вже доросла дівчина. Я гордо підняла голову та глянула йому в вічі.

— Ти мені ніхто, щоб я тебе слухалася. Я мушу зустрітися зі своєю подругою. Це проблема? — буркнула я.

— Тобі п'ятнадцять, Мелісо! — невдоволено сказав хлопець. — Ти збираєшся йти пішки в такий пізній час, коли на вулиці ходять різні придурки. Так, це проблема!

— Ти не мій тато! — обурилася я. — І не старший брат. Мені не потрібен твій дозвіл, щоб зустрітися зі своїми друзями.

Макар похитав головою й раптом потягнувся рукою до вішаків, звідки зняв свою куртку. Він почав одягати її на своє голе тіло. Я здивовано витріщалася на нього, мало не відкривши рота.

— Я проведу тебе, — мовив хлопець.

— Я не хочу!

— Це було не питання, Мелісо. Мені байдуже, що ти хочеш. Я не дозволю тобі йти самій.

Я втомлено видихнула, але таки здалася, коли зрозуміла, що не зможу його переконати не йти зі мною.

Я присіла, щоб взути свої чорні кросівки. Краєм ока глянула на Макара, що робив те саме одразу ж біля мене.

— Ангеліні це не сподобається, — пробурмотіла я. — Краще йди до неї.

— Мені здається, що я сам знаю, що повинен робити. Ангеліна уже спить, і навіть якщо вона помітить мою відсутність, то мене це не хвилює. Я не каблук, якщо ти раптом думала інакше.

— Я гадала, що ти слухаєшся її, — сказала я та вирівнялася. — Інколи мені так здається.

— Ти мене не знаєш, Ліссі. Я хороший з тими людьми, які мені подобаються, але я ніколи нікому не підкоряюся.

— Навіть якщо це дівчина, у яку ти закоханий?

Макар нічого не відповів мені на це. Він просто відчинив двері та кивнув головою, щоб я вийшла. Попри свою злість через його опіку, я раділа, що він ішов зі мною. Це було щось подібне на вечірню прогулянку закоханих, але ми не були ними. Він сприймав мене лише, як молодшу сестру своєї нареченої. Це ніколи не зміниться. Мабуть, мені таки варто прийняти це та забути. Чому ж тоді серце не може послухатися здорового глузду?

— Це правда, що закохані перетворюються на божевільних? — спитала я, глянувши на Макара.

— Не знаю.

— Ти хіба не кохаєш мою сестру?

— А ти як думаєш? — Макар подивився на мене. — Я зробив їй пропозицію, Мелісо. Це не так легко, як тобі здається. Це був обдуманий та важливий крок, на який я таки наважився.

— Значить, кохаєш, — тихо прошепотіла я. — Чим вона тобі сподобалася?

Не знаю, чому вирішила розпитувати у нього про це, але мені справді хотілося знати, що саме у сестрі привабило його.

— Вперше я побачив її в університеті, — почав розповідати хлопець. — Вона стояла біля входу в такій красивій сукні молочного кольору з відкритими плечима. Пам'ятаю, як Ангеліна відкинула своє довге волосся назад і воно густими хвилями розсипалося по її спині. Я проходив повз. Ми на декілька секунд зустрілися поглядами. В той момент, я зрозумів, що вона повинна стати моєю. Довелося довго бігати за нею, аби вона нарешті звернула на мене свою увагу.

— Справді? — здивувалася я. — Мені здається, що на тебе неможливо не звернути увагу.

Макар тихо засміявся, а мені захотілося в цей момент провалитися крізь землю від сорому. Такими темпами я скоро зізнаюся йому в коханні. Навіть уявляти не хочу, що б тоді було. Я б, певно, не змогла більше дивитися йому в очі.

— Ходімо швидше! — сказала я та прискорила свою ходьбу. — Софія і так уже довго чекає на мене.

На щастя, ми з Макаром більше не розмовляли. Я не хотіла знову сказати щось лишнє. Інколи мені здавалося, що він таки помічав, що у мене є почуття до нього. Я ж зовсім не хотіла, щоб він знав про мою дурну закоханість.

— Ось там вона! — Я махнула рукою в сторону лавочки, на якій сиділа Софія. — Дякую, що провів мене. Ти можеш уже повертатися додому.

Я мило усміхнулася хлопцеві, а тоді побігла до своєї подруги. Очікувала, що Макар піде геть, але він продовжувався стояти на тому місці, де я залишила його.

Я сіла біля подруги, а вона глянула на мене своїми очима, повними сліз.

— Що з тобою? — спитала я, дивлячись на неї.

— Я казала тобі, що минулого тижня поцілувалася з Костею, — почала Софія, — а сьогодні на вечірці я побачила його з іншою. Він просто використав мене заради поцілунку, а я ж справді подумала, що подобаюся йому.

Я закотила очі, адже проблеми Софії завжди зводилися до хлопців. Вона почала скиглити, а я міцно взяла її за руку.

— Не зважай на того Костю! — впевнено сказала я. — Ти вартуєш кращого хлопця, аніж він.

— Не знаю. — Софія продовжувала плакати. — Мені здається, що я закохалася в нього.

— Ти перебільшуєш. Він не з тих хлопців, з якими тобі варто зв'язуватися. Ти ж така неймовірна! Він ідіот, якщо кинув тебе заради іншої.

— Думаєш?

— Я впевнена у цьому. Ти обов'язково ще зустрінеш хорошого хлопця. Ми тоді обоє будемо сміятися, що ти сиділа на лавці та плакала через того придурка.

Вона голосно шмигнула носом, а тоді видихнула. Здається, Софія нарешті заспокоїлася.

— Я така дурепа, — пробурмотіла вона. — Якщо я хоч колись ще раз заговорю з тим Костею, то ти одразу ж бий мене.

Я засміялася та кивнула головою. Подруга витерла свої мокрі щоки, а тоді повернула голову в сторону Макара.

— Хто це? — зацікавлено спитала Софія.

— Це наречений Ангеліни, — тихо відповіла я. — Він вирішив провести мене, щоб я не йшла сама так пізно.

— Такий красивий, — зауважила подруга.

Я замріяно подивилася на Макара, спершись рукою на щоку. Він справді був дуже красивим. Навіть у цьому світлі ліхтаря можна було помітити виразні риси його обличчя.

— А ще він дуже милий, — прошепотіла я, — турботливий, ніжний та добрий. Водночас він сильний і принциповий. Мені здається, що цей хлопець ідеальний.

— Чекай... — Софія здивовано глянула на мене. — Ти закохалася в нього?

— Що? Ні, звісно ж! Він же наречений моєї сестри. Я не маю права закохуватися в нього.

— Це не відповідь, Мелісо. Ти так казала про нього, наче закохана.

— Це помітно? — прошепотіла я й чомусь відчула сльози на очах.

— Помітно, — відповіла подруга. — Це проблема.

— Це дуже велика проблема. Він для мене під забороною, але я не можу нічого вдіяти зі своїм серцем.

— Може, не варто пручатися?

— А що робити? Я не маю права навіть думати про нього, Софіє! Якщо зізнаюся йому, то він відштовхне мене.

— Можливо, у нього теж є почуття до тебе?

— Ох, не сміши мене! Він закоханий в Ангеліну до мозку кісток. У його серці нема й ніколи не буде місця для іншої.

Я замовкла, адже помітила, що він попрямував у нашу сторону. Одразу ж відвела погляд та подивилася на свою подругу. Вона знервовано засміялася, вдаючи, що ми не говорили про нього.

— Ходімо! — сказав він і схопив мене за руку, змушуючи підвестися. — Нам уже час повертатися.

— Але ж ми тільки... — почала заперечувати я.

— Так! — раптом голосно сказала подруга. — Мені теж вже треба до себе.

— Чудово! — Макар кивнув головою. — Спочатку ми проведемо тебе додому, а тоді повернемося в будинок.

— Добре, — погодилася Софія та дивно посміхнулася мені.

— І ще одне, — почав хлопець, тикнувши на нас пальцем, — ви обидві більше ніколи так пізно не будете сидіти в якомусь парку! Зрозуміли мене?

Я закотила очі, але все ж кивнула, погоджуючись. Макар опустив погляд на свою долоню, якою досі міцно тримав мою руку. Він насупився та відпустив її. Мені одразу ж стало холодно, тому я швидко всунула руки в кишені куртки. Ми попрямували в сторону вулиці, де жила Софія, щоб провести її додому. Наша прогулянка до будинку подруги та назад зайняла майже сорок хвилин. Уже було далеко за першу, коли ми повернулися додому. Я швидко визула свої кросівки, намагаючись не витріщатися на тіло Макара, коли він зняв свою куртку та повісив її на вішак.

Ми піднялися на другий поверх, і я зупинилася біля дверей до своєї кімнати. Обернулася обличчям до Макара, зустрічаючись з ним поглядом.

— Дякую, — прошепотіла я. — З тобою було не так лячно.

Він трохи усміхнувся, засувши руки в кишені своїх джинсів. Я наказувала собі не дивитися на його тіло, але це було просто неможливо.

— Думав, що ти не зізнаєшся, що тобі все ж страшно гуляти так пізно наодинці, — сказав Макар. — Це небезпечно, Мелісо. Не ризикуй так більше.

— Ти хвилюєшся за мене? — спитала я, піднявши погляд до його очей.

— Не хочу, щоб з тобою щось сталося, — відповів хлопець та видихнув. — У мене завтра вночі літак. Ми більше не побачимося, мабуть.

— Так швидко? Тобто... Ем... Я думала, що ти поїдеш трохи пізніше.

— Планую повернутися через три-чотири місяці.

— Довго, — прошепотіла я, не приховуючи свого засмучення. — Я сумуватиму за тобою.

— Не варто, Ліссі. Краще не думай про мене. Просто пам'ятай мої слова та займайся тим, що тобі подобається.

— Добре.

Я наважилася зробити невеликий крок в його сторону та легко обійняти Макара, поклавши свою голову на його груди. Мої очі мимовільно заплющилися і я сильніше притулилася до хлопця, потершись своєю щокою об його ніжну шкіру. Щось дивне відбувалося всередині. Здавалося, ніби в животі утворювалася величезна куля, яка от-от готова була вибухнути. Макар був значно вищим за мене, тож я могла сховати свою голову так, щоб він не помітив, що я нюхала його, намагаючись закарбувати у своїх пам'яті запах хлопця. Я чекала, що Макар обійме мене у відповідь, але він не зробив цього. Проте, хлопець і не відштовхнув мене від себе. Він дозволив мені насолоджуватися ним до того моменту, доки мені не стало соромно. Я різко відсторонилася, боячись глянути йому в очі. Швидко розвернулася та зачинилася у своїй кімнаті, спершись спиною до дверей. Моя рука повільно опустилася до грудей, де сильно билося моє серце. Я відчула дивні сльози на очах, адже відчувала ненависть до себе. Моє кохання до нього — неправильне та згубне, що суперечило усім законам моралі. Закохатися в нареченого своєї сестри — це найбільший гріх, який я тільки могла вчинити у своєму житті. Я відчувала себе безчесною та брудною, але не могла нічого вдіяти зі своїм серцем. Якщо я не зможу побороти своєї симпатії до нього, то таки кохатиму його. Потайки, але кохатиму...