Тільки ми - Ліка Радош

Аліна

Дуже спантеличена та здивована запрошенням. Не можу повірити, що цей красень, саме, мене запросив. І, що ми обоє, з Оксаною так не правильно зрозуміли його слова.

 Поборола свій порив, втекти. Бо саме так, мені хотілося зробити. Знаю себе, зараз і двох слів до купи не зліплю, так хвилююся. Стас, Станіслав, яке гарне ім'я. Не віриться, що поряд іду з ним. Добре, що Ксеню не відпустила, бо що б робила без неї? А так, вона, хоч, розмову буде підтримувати, поки я не оговтаюся, і зможу підтримувати діалог.

А поки йду замріяна. Стас злегка підтримує мене, мабуть, щоб знову не звалилася. Та мені і більшого не треба, просто насолоджуюсь моментом. Хто знає, коли таке може повторитися, що такий видний хлопець, швидше зверне увагу на мене, а не на Оксану.

Крадькома оглянула нового знайомого. І чого шапку не одягнув, холодно ж? перевела погляд на Оксану, та, також, шапку в сумку запхала, розправила своє довге біляве волосся по плечах, чудово дивиться. Вже хотіла і з себе стягнути, але згадала, що у мене заплетена коса, і волосся на вуха не впаде, і я, таки, змерзну, почнуть соплі текти. Такою, на увагу Стаса, точно, не зможу розраховувати.

А він мені, ну дуже, сподобався. Та я просто потонула в його погляді. І зараз, наче, на крилах лечу, тільки тому, що він поряд. Такого зі мною, ще ніколи не було. Тепер, можу ствердно сказати, що кохання з першого погляду існує. Бо те, що зі мною, зараз, відбувається по іншому і назвати не можу. Навіть, та ревність, що виникла у мене до подруги. Ніколи раніше не заздрила їй. А тепер, хотіла б стати, як Ксеня, впевненою, трохи зухвалою, і вміти показати себе з кращої сторони.

Бо єдине, що побачить Станіслав, за час наших посиденьок — це німу дівчину, яка боїться навіть погляд підняти на нього. Так, наче, осліпити мене може.

- А ви, Станіслав, навчаєтесь чи працюєте в університеті? - запитує подруга. Мені  таке питання не спало б на думку. Я б уже питала, яку музику слухає, чи любить читати та які книги більше до вподоби, якщо так.

- Ще навчаюся, зараз якраз на останньому курсі? Програмування — моя спеціальність. - спокійно відповідає наш новий знайомий.

- Так це ж інший корпус, як занесло до фінансистів? - продовжує допитуватись Ксеня.

- Так в нас також є деякі предмети з вашої сфери, і викладачі часто викладають суміжні предмети, ось я одному і заносив реферат.

- Так уже і реферат? - ну, Оксанко, пізніше поговоримо.

- Саме реферат, я пропустив кілька пар, ось і відпрацьовував самостійно.

Поки Станіслав з Оксаною вели діалог, я лиш крутила головою то в один бік, то в інший. Встрявати в їх суперечку не збиралася. Все ж Стаса я, зовсім, не знаю, та і знайомитись з кимось не привикла, що запитувати не в курсі. А Оксана, за кілька питань, он вже скільки з нього витрясла.

- Ну а ви, дівчата, на кого вчитеся? - запитує, наче, обох, а дивиться тільки на мене. Вже хочу відповісти, та все ж, за перемовника в нас залишається подруга.

- Економісти ми майбутні.

- Цього року поступили? - більше відповідає ніж запитує хлопець.

- Так перший курс. -  знову Ксеня. Я вже, навіть, як хотіла вставити слово, то немає змоги.

- Сподіваюсь тобі вісімнадцять є? - прошепотів мені на вушко Стас.

Мене, трохи, здивувало його питання. Та я на, автоматі, кивнула ствердно.

- Це добре. - знову тихо відповів мені хлопець, і вже голосніше. - І як вам? Подобається навчання? Подружились тут, чи ще раніше зналися?

Вже відкриваю рот, щоб відповісти. Бо Станіслав, запитуючи, увесь час дивився на мене, наче, Оксани і не було поряд. Та питання ставив для обох. Тож ми, мабуть, у вікторину грали, хто швидше відповість, той молодець. Де я по в сіх пунктах програвала, бо жодного разу не змогла вчасно сформулювати свою думку, не говорячи про те, щоб її висловити.

- Та ні. Ми ще зі школи знайомі. До речі місцеві. - знову Оксана. Я вже почала, трохи дратуватися. Перший шок і паніка пройшла. Вже і готова підтримати бесіду, та не вдається.

- Диво-дивне, я також. - і знову для мене тихіше. - Не хвилюйся, ми пізніше наговоримось. Ти ж мені номер свого телефону даси? - знову кивок.

Якраз дійшли до кафе. Зайшли у приміщення, де було дуже тепло, що мене страшенно радувало. Як я і думала людно не було. Тож можна було самим вибрати столик, котрий зручніший, а не котрий вільний.

Вибрали, зняли верхній одяг, та повісили його на вішак, що поряд стояв.

- Що будем замовляти? - дивиться на нас хлопець.

В закладі самообслуговування, підходиш до бару, замовляєш що потрібно, і з номерком повертаєшся за столик. Оскільки, це для студентів, одне із часто відвідуваних місць, практично кожен знає меню напам'ять.

- Я буду, тільки, каву. Лате. - відповідаю я. Аж не віриться, що маю шанс вставити слово. 

- А я б щось і перекусила, то ж підійду з тобою. - відповідає моя подруга.

- Ну пішли. - з посмішкою їй відповідає хлопець, і вони рушають до бару.

- Ти ж платиш, я так розумію? - вже здалека чую я голос подруги.

А сама починаю червоніти. Треба було іти з ними і заплатити за свою каву. Та це вилетіло з голови, бо ми, як йдемо компанією, то набираємо, що кому потрібно, а потім по чеку оплачуємо, тому хто сплатив всю суму, щоб гуртом не стояти.

- Ось, це тобі — ставить переді мною горнятко з кавою Станіслав. - Попросив одразу тобі зробити, бачу ти трішки змерзла. - ну і як тут не закохатись? Посміхаюсь.

- Дякую. Я тобі гроші поверну за каву. - хлопець розсміявся.

- Смішна ти. Я запросив вас, я і пригощаю. Не хвилюйся, твоя кава мене не розорить.

В цей час до нас підходить Оксана, котра забігла, мабуть, до вбиральні.

- То де ж твій друг? Щось він не дуже спішить.

І якраз в цей момент двері кафе відкриваються і заходить хлопець  в товстій чорній курці і червоній шапці.

- О дивись, Аліно, то певно твій суджений. Кольорову палітру в одязі таку ж підтримує. - жартує подруга, а мені цей жарт, зовсім не до вподоби.