Подвійна помилка мільярдера - Тала Тоцка

— Тобто ти хочеш сказати, що Асадов зробив це навмисно? Щоб помститися другові, переспав із його нареченою?

— Отже, все-таки було? — запитанням на запитання відповідає Янка. — Ви переспали?

Замість відповіді закриваю долонями обличчя і втикаюсь ліктями в столик, мало не змахнувши на підлогу чашки з-під охолонувшого арахісового латте.

— Альоно, ти що, Альонко, — лякається подруга, кидається до мене і обіймає за плечі.

— Це правда, Яна? — мене б'є тремтіння, навіть зуби стукають. — Звідки ти дізналася?

— Мати розповіла,— схвильовано каже Янка,— вона мене мало не вбила. Кричала так що я думала, оглухну. А як заспокоїлася, почала розпитувати. Я виклала все, як було. Вона запитала, хто нас міг бачити, я сказала про сусіда. Описала його, ось мати й упізнала. Дурні ви, каже, який він вам слюсар-сантехнік. Це син Асадових. Я й кажу, що він на Альку, тобто на тебе, запав. А вона й видала, що не на тебе він запав, другові вирішив помститися. Їй цю історію сусідська обслуга розповіла, чутки вони сама знаєш як розлітаються... Аль, ну ти що? Куди ти, Альоно?

Я її вже не чую. Встаю з-за столу і чимдуж вилітаю з кав'ярні. Здається, якщо ще хоч секунду там пробуду, стіни мене розчавлять.

Тепер мені все зрозуміло. Зрозуміло, чому він не зізнався, що це його дім. І реакція Артема зрозуміла. Уявляю, в якому він був шоці, коли зрозумів, що замість дівчини друга розвів на секс сусідську покоївку.

Раптом осяяє, що я теж мимоволі сприяла його помилці. Мій одяг. Дорогі брендові речі. Була б я одягнена як Янка, можливо Артем щось запідозрив би.

— Альоно, стій! — доноситься ззаду, але я йду далі, як у прострації. Мене наздоганяє перелякана Янка.

— Альоно, почекай, ти сумку забула і телефон, — гукає вона, тільки тоді я зупиняюся. Мовчки забираю сумку та гаджет, і тут Яна хапає мене за руку. — Слухай, я знаю, що робити. Давай йому помстимось?

— Кому? — дивлюся незрозуміло.

— Цьому козлу. Асадову. Зіб'ємо з нього гроші. Давай погрозимо, що все знаємо, і розповімо Гордєєву?

Висмикую руку і говорю, чітко промовляючи кожне слово.

— Я. Нікому. Не. Збираюся. Помститися. Ясно, Яна?

Вона шалено киває.

— Значить, проїхали, — розвертаюся і йду до набережної.

***

На пошту надходять результати тестування. Я навіть не одразу помічаю листа з деканату.

Вищий бал. Я зарахована до програми з обміну студентами, тому мене просять якнайшвидше з'явитися з усіма документами.

Ще тиждень тому я б стрибала до стелі від радості, а зараз лише байдуже знизую плечима.

Просять, значить з'явлюся.

Добре, що не треба нічого збирати та готувати, всі документи давно готові, лежать у папці. Кажу бабусі, що їду до університету і намагаюся не звертати уваги на її засмучений вигляд.

Вона вирішила, що я хвора на таємничу хворобу, і мені терміново потрібне обстеження. І я в принципі з нею погоджуюся. Це дійсно як хвороба, я думаю про Артема щохвилини. А ось обстеження навряд чи щось покаже.

Виходжу з дому і натикаюсь на вже знайомі постаті у костюмах. Серце радісно підстрибує — Артем? Він хоче мене бачити?!!

Але похмурі обличчя службістів Асадова змушують сумніватися, що вони до мене прийшли з доброю звісткою. З такими лицями лише прощальні промови зачитують на похоронах. Так і виходить.

— Сядьте в машину, Олено Павлівно, — звертається один із них, — ми вас ненадовго затримаємо, не хвилюйтесь.

Мить, і я вже в салоні автомобіля. Той самий охоронець повертається до мене і говорить серйозно і суворо:

— Артем Мурадович просив передати, що шантажувати його не найкраща ідея. Він був готовий компенсувати вам певні незручності. Але ж ви розумієте, що після ваших повідомлень у нього зникло всяке бажання.

— Я… я… яких повідомлень? — від хвилювання починаю заїкатися, але службіст Асадова поводиться так, ніби я розмовляю із зарядкою для мобільного телефону.

— Від себе додам, що якщо ви ще дозволите собі йому загрожувати, то наша розмова триватиме вже не так дружелюбно. Пожалійте своїх близьких, Олено Павлівно. Гроші ви отримаєте, але зовсім іншу суму, і то лише тому, що Артем Мурадович вам їх пообіцяв. І це його добра воля, а не ваш невмілий і безпідставний шантаж. До речі, пан Асадов змінив номер телефону, тож більше немає сенсу писати йому з лівих номерів.

— Усього найкращого, Олено Павлівно, — мене хіба що не виштовхують з авто та їдуть. І поки я безглуздо витріщаюся їм услід, пилікає месенджер.

Дістаю телефон — повідомлення з банкінгу. Надійшли гроші. Кілька хвилин мовчки витріщаюся на екран, перечитуючи повідомлення і рахуючи нулі.

Ні, я не помилилась. Артем переказав гроші.

Перед очима встає він, який вкладає мені в руку долари: «Візьми, Алю. І ще мені потрібна твоя карта». Але я не давала карти. І тим паче не погрожувала.

Набираю Янку.

— Звідки ти взяла номер Асадова? — питаю в лоба. — І номер моєї банківської картки?