Подвійна помилка мільярдера - Тала Тоцка

— Навіщо тоді поїхала на дачу до Гордєєва? Тебе не вчили, що чуже брати не можна?

Не хочу виправдовуватися, але й щоб він вважав мене нахабною безпринципною хабалкою, теж не хочу. На Артема не дивлюся, намагаюся говорити рівно і безлико:

— Яна сказала, що там живе її дядько. Що вона доглядає за будинком, поки дядько із родиною на відпочинку. Попросила допомогти прибрати. Я не знала, що будинок належить чужим людям.

Артем відштовхується від укосу, засовує руки в кишені і закидає голову. Деякий час розглядає стелю, я мовчки вивчаю стіну.

— І що мені тепер одружитися з тобою? — питає він, і я здригаюся.

— Ще чого не вистачало, — виривається в мене, він здивовано піднімає брови.

— Навіть так?

— Сподіваюся, це був жарт, — покусую губи, щоб не розплакатися.

— Послухай, Алю, — Артем знову робить крок назустріч, і я сильніше втискаюсь у двері, — я, звичайно, перед тобою винен. Але ти повинна була сказати.

Мовчу, зчепивши зуби.

— Я не планував продовження, — веде далі Артем. — Завтра в мене літак, я відлітаю до Лондона. І не потребую аніяких стосунків.

— Тоді навіщо тобі було зі мною... — питаю напівпошепки, але він не дає договорити.

— А чому ні? Якщо приємно провести час просто так, без зобов'язань? Я б і зараз не проти... — він нахиляється нижче, тепер наші обличчя зовсім поруч.

Його подих частішає, очі темніють ще сильніше. Переді мною мелькають кадри нашої з ним ночі, і я заплющую очі, впиваючись нігтями в долоні.

Артем зрозуміло відсувається на безпечну відстань, і я перевожу дух,

— Все, що я зараз можу тобі запропонувати, — роль тимчасової коханки, — промовляє він якомога байдуже. — Зустрічатися зі мною, коли мені зручно. Прилітати, коли я маю час. Ти погодишся? І ще, вірність зберігати не обіцяю.

— Я теж, — кажу, задихаючись від образи і з останніх сил опираючись магнетизму, що йде від мужчини, — теж мала право знати. Я думала, що ти там працюєш, що ми з тобою на рівних. Якби я знала, що це твій дім, нізащо не стала б зв'язуватися.

Артем обпалює поглядом, а я обіймаю себе за плечі, захищаючись. Він прямує до кулера, що стоїть у кутку, набирає в склянку воду і подає мені. Слідом дістає з кишені невелику коробочку і розкриває блістер із пігулкою.

— Ось візьми.

— Що це? — Дивлюся на коробочку.

— Екстрена контрацепція. Я намагався контролювати себе, але було важко, чесно скажу. Я давно так не божеволів. Ти така... — він знову нахиляється і легко торкається щоки тильною стороною долоні, — така вродлива... і солодка... Мені і зараз важко стримуватися.

Я здригаюся як від удару електричним струмом, і поспішно відсторонююся. У Артема теж такий вигляд, ніби він щойно отямився. Він прокашлюється і говорить так само беземоційно:

— Тому я вирішив, що краще перестрахуватись. Пішла друга доба, а виробник гарантує до трьох.

Коли до мене доходить, яку точку відліку він має на увазі, густо червонію. Мовчки хапаю пігулку, ковтаю та запиваю водою. Якщо це якась отрута, тим краще. Менше мучитимуся.

Артем висуває шухляду столу і дістає гаманець. Сльози застилають очі, але я швидко-швидко моргаю, щоб вони не полилися в самий невідповідний момент. Потім у мене буде повно часу наревтись.

— Візьми, — він дістає з гаманця гроші, — тут дві тисячі доларів.

— У стільки ти мене оцінив? — піднімаю очі. — Чому ж так дешево?

Відштовхую руку, але він бере мою долоню і вкладає в неї гроші.

— Знаю, що мало, але це все, що є із собою готівкою. Візьми, Алю. І ще мені потрібна твоя карта.

— А мені нічого від тебе не потрібно, ясно? — замахуюсь, щоб кинути йому гроші в обличчя, але він швидко перехоплює руку. Реакція чудова, нічого не скажеш.

Відбирає сумочку, запихає туди долари та повертає сумку мені. Відчиняє двері.

Я роблю крок до отвору, але талію перехоплює рука Артема. Його обличчя нічого не висловлює, але голос звучить дивно. Різко і уривчасто. В очі він мені дивитися уникає.

— Алю, повір... Якби я знав, нічого не було б.

Шумно видихаю, відштовхую руку і вискакую в коридор. Спочатку йду швидко, потім прискорюю крок і нарешті біжу, ніби за мною женуться. За мною і женуться ті двоє, що привезли мене сюди.

Вилітаю з будівлі та глибоко дихаю. Тремтячими руками відкриваю сумку — гроші обпікають навіть через тканину, з якої вона зроблена. Обертаюся — прямо навпроти міський кафедральний собор. Брама широко відчинена, вздовж високого паркану сидять жебраки та попрошайки.

І я прямую туди.