Подвійна помилка мільярдера - Тала Тоцка

Два місяці по тому

— Альоно, чотириста п'ятий готовий?

— Так, тільки-но закінчила. Іду на третій поверх.

Джена киває із задоволеним виглядом, а я біжу нагору сходами. Без ліфтів. Відмінне тренування, маю повідомити.

Я вже четвертий тиждень працюю в готелі «Паладін» нічною покоївкою. Джена — менеджер служби, і я вважаю, мені фантастично пощастило з роботою.

Хоча навчання та проживання для студентів за програмою обміну безкоштовні, я витратила майже всі свої заощадження на переліт. Тому питання підробітку для мене постало одразу ж після початку навчального семестру.

Гроші Артема я дала собі слово не витрачати, вони так і лежать на карті після невдалих спроб їх повернути. Я ходила до офісу, мене не пропустила охорона. Навіть у бухгалтерію не пустили, як я не просила. Говорила, що винна Асадову гроші, що хочу їх повернути. На мене там дивилися як на божевільну і не пустили далі ніж вхідні двері.

В глибині душі я сподівалася на зустріч із Артемом. А що як він набрехав про літак і зараз сидить у своєму кабінеті? Може, навіть дивиться на мене з вікна? Я цілу промову на цей випадок приготувала

Але, звичайно ж, ніхто на мене не дивився, і всі мої заготовлені ефектні фрази виявилися непотрібними. І гроші на карті залишилися, для мене дуже важливо їх повернути, а не роздати, як я це зробила з доларами.

Думка, що Артем вважає мене шантажисткою, нестерпна. Я все ще люблю його і по-різному виправдовую. Добре, що в мене залишається дуже мало часу на страждачки. Точніше, я його зовсім не маю.

Мені навіть ніколи сумувати за бабусею і Марселем, який залишився з нею вдома, хоч я дуже за ними сумую.

Я одразу вирішила шукати роботу в готелі. Найкращий спосіб збудувати кар'єру — почати з низів, це ще мій тато говорив. Ось я й заходила в усі поспіль, питала чи немає вакансій для студентів.

Звісно, ​​мені пощастило, бо ніхто не бере на роботу людей з вулиці. Але коли я зайшла до «Паладіна», виявилася свідком скандалу, який влаштував постоялець напідпитку.

Чоловік збирався в нічний клуб і вимагав прибрати номер вночі за його відсутності. Управителька терпляче пояснювала, що зміна приходить о сьомій ранку, а він кричав, що о сьомій уже спатиме.

— Я веду нічний спосіб життя, — заявив постоялець, — мене дратує світло. Як вампірів. І ви зобовʼязані увійти в моє становище.

Головне, що обидва виявилися моїми співвітчизниками та спілкувалися українською мовою. І коли обурений любитель нічних клубів пішов, управителька добряче вилаялась, а потім пробурмотіла собі під ніс.

— Дракула чортів. Як ви мене задовбали…

І тоді я наважилася. Звернулася до неї теж українською.

— Я знаю, що вам треба. Вам потрібна нічна покоївка. Вона буде прибирати номери усіх вампірів, які проживають в готелі, а також проводити генеральне прибирання номерів у разі якщо постоялець залишився в готелі після розрахункового часу до пізнього вечора.

Управителька подивилася на мене з цікавістю.

— Ви не себе часом маєте на увазі?

Я лише ствердно кивнула. Управительку звали Марія, і коли вона почула, що я студентка університету готельно-ресторанного бізнесу, мене взяли без розмов.

Перші два тижні я падала з ніг у повному сенсі. Спала лише кілька годин на добу, тому велика подяка Марії, яка запропонувала мені переїхати з університетського кампусу до кімнати для персоналу при готелі.

Це одразу вирішило кілька проблем. По-перше, у кімнаті я одна на відміну від студентського гуртожитку. По-друге, не доводиться йти з готелю близько дванадцятої ночі і приходити о п'ятій ранку. А вставати для цього о четвертій.

Від «Паладіна» до університету десять хвилин швидким кроком, тож зранку в мене повно часу. Я встигаю прибрати закріплені за мною зони і спуститися на кухню поснідати.

Це мій улюблений час. Я роблю собі каву, змащую круасан маслом та вишневим джемом та йду на терасу, де офіціанти вже готують столи до сніданку.

Люблю дивитися як прокидається місто. Тут мене зазвичай знаходить Марія.

— Ну що, які недоробки ти ще зуміла розгледіти? — Запитує вона. Це наш звичайний ритуал.

Слово честі, я не спеціально. То повз ліфтову проходила і побачила, що її кидають незачиненою. А хіба так можна з техніки безпеки? То кімната з білизною у них на самому верху обладнана. А приладдя для прибирання внизу біля пральні. Навіщо ж білизну туди-сюди возити?

Я б і рада не помічати, а не виходить. Воно саме в очі лізе.

— Ти унікум, Альонко, — захоплено каже Марія, — у мене таке відчуття, що ти не студентка, а працівник із мінімум п'ятирічним досвідом. Якщо не більше.

— У мене в самої таке відчуття, — зітхаю винно я. — Я й так намагаюся мовчати.

— А ти не мовчи, — серйозно каже управителька. — Були б усі такі, як ти, наш готель давно був би в золотій десятці.

У всьому цьому для мене є один жирний плюс. Мені ніколи думати про Артема. І той біль, що захльостує, вже вщух, залишивши лише легке щемне почуття.